Поранений боєць з Тернопільщини потребує допомоги
Боєць АТО Павло Ковальчук з Тернопільщини – у критичному стані.
Цю вкрай сумну, аж до сліз і гострого болю в серці історію важко пораненого бійця АТО Павла Петровича Ковальчука із с. Шпиколоси не можна спокійно сприймати, без брому чи валідолу, пише тернопільський журналіст Ростислав Ленчук.
Нашого молодого земляка мобілізували до армії, на неоголошену російсько-українську війну , ще навесні 2014-го, але, на жаль, уже восени того ж року Павло зазнав тяжкого, осколкового поранення в голову (черепно-мозкової травми) на Донеччині, під час мінометного обстрілу українських позицій із боку путінських окупантів…
Відтоді його життя як інваліда І групи, який втратив можливість ходити, перетворилося в суцільну й нестерпну дорогу мук, вистелену колючим терням болю та страждань, глибокого психологічного переживання…
Як розповіли днями в редакції «Діалога» голова ГО «Кременецька районна спілка ветеранів – учасників бойових дій в АТО» Іван Білосевич та Валентин Примак (до слова, теж поранений на війні у складі добровольчого батальйону ОУН і поки що без статусу УБД), воїн АТО Павло Ковальчук переніс складні операції в Артемівську, Харкові та у Львівському центральному регіональному військовому шпиталі: постраждалому чоловікові медики вставили у передню частину черепа титанову пластину…
В лютому цього року Павло Ковальчук у рідній оселі отримав Нагороду Президента України Петра Порошенка “ЗА МУЖНІСТЬ” із рук голови Кременецької РДА Сергія Сімчука. Павло залишився живим лише тому, що важкопораненим був за кілька днів до ДЕБАЛЬЦІВСЬКОГО КОТЛА, де загинув наш земляк-білокриничець Дмитро Лабуткін…
“Пам’ятаю сильний удар у голову… Двадцять днів я лежав, як м’ясо… Розказують, що з поля бою мене забрали авіацією, завезли у військовий шпиталь Харкова, потім — Львів, постійний сон… У Львові я прокинувся”, — згадував Павло.
Павло буквально видряпався з лабетів смерті й мужньо почав нове, мирне, хоч і нестерпне життя в рідній батьківській оселі, котра розташована в лісі на краю Шпиколосів, де, на превеликий жаль, ні умов побутових належних немає, ні навіть змоги пересуватися старою хатою (де немає шматка стелі…) та біля неї на інвалідному візку не передбачається… Додає складнощів і моральних та фізичних тортур зраненому війною воякові й та нездоланна обставина, що його мати і двоє братів – усі є інвалідами із зору, відтак їм самим потрібен догляд із боку сторонніх, здорових людей, тим паче, що бідолашні й незрячі селяни не мають фізичних можливостей належно опікуватися своїм скаліченим на війні, стражденним родичем…
Йому невідкладно потрібні належний догляд та фахові психологічна підтримка й спеціальні відновлювальні процедури для опорно-рухового апарату з боку лікаря-реабілітолога… Державна пенсія лише частково дає змогу Павлові планувати й забезпечувати своє лікування та реабілітацію… Адже малорухомий, сидячий і лежачий, майже прикутий до ліжка й інвалідного візка спосіб життя ветерана АТО та ще у непристосованих, нестерпних домашніх умовах, без опіки, аж ніяк не сприятиме його видужанню та зміцненню фізичних сил…
Кременецькі атовці за власні кошти возили П. Ковальчука у відділення інтенсивної терапії Кременецької РКЛ, де медики впродовж певного часу прокрапували важкого пацієнта медпрепаратами, виводили з його зболеного й знесиленого організму токсини, аби підготувати хворого, інваліда до подальшої реабілітації та спеціального лікування… Адже боєць АТО, внаслідок, тяжкого поранення, ще й став дуже погано бачити…
Згодом Павла направили до Тернопільської обласної лікарні щодо обстеження його проблем із суттєвим погіршенням зору… Вже мали нашого земляка переводити до відділення неврології, але в змученої болями людини спрацював рефлекс остраху перед лікарнею, шпиталем… У відчаї, внаслідок перенесеної після поранення психічної й психологічної травми, П. Ковальчук відмовився від подальшого лікування та знову опинився у своєму домашньому, без перебільшення, пеклі…
У цій складній, але зовсім не безвихідній ситуації втішає те, що Павло Ковальчук нещодавно, завдяки терпінню, турботі й старанням своїх побратимів-атовців та волонтерів із Тернопільського відділення Всеукраїнської асоціації «Інваспорт», котру фінансують і Євросоюз, і структури НАТО, побував на нетривалому (10-денному) оздоровчому, реабілітаційному лікуванні в Західному регіональному спеціальному центрі-санаторії для вояків АТО та спортсменів у Карпатах, у Турківському районі Львівської області. Й ця поїздка та відновлювальні гімнастика й масажі благотворно вплинули на загальний стан здоров,я ветерана-інваліда, поліпшили роботу опорно-рухового апарату й м,язів, витягнувши його з душевної депресії та безнадії та додавши фізичних і морально-психологічних сил, підвищивши його волю до життя, до довготривалої та виснажливої боротьби за нього…
Павло в тому лісовому центрі наче віджив, наснажився новими силами, в його очах загорілася іскринка віри в себе та надії на краще, і це після того, як він, через безнадію й жахливі домашні умови, не міг уже самотужки давати ради з певною атрофією своїх м,язів, тазу та нижніх кінцівок… Тож кременецькі атовці щиро дякують голові Кременецької РДА Сергієві Сімчуку (надав пальне), кременецьким приватним підприємцям (Анатолієві Герасимчуку, Василеві Лесновському та Олегові Панасюку) й волонтерам БФ «Наша надія Кременець» за фінансове сприяння й допомогу в доправленні Павла Ковальчука в згаданий вище реабілітаційний центр, у Карпати, і назад, додому, в Шпиколоси… Адже, по приїзді в рідне село, Павло вже майже самотужки вийшов із машини та підійшов до хати, перебираючи ногами та спираючись на надійні плечі товаришів…
Відрадно, що допомогти стражденному краянинові співчутливо й дієво заповзявся Шпиколоський сільський голова Петро Мартинюк, який ось уже протягом тривалого часу наполегливо долає всі бюрократичні перепони в процесі оформлення документів, оцінки земельної ділянки, придбання для незаможної родини Павла Ковальчука більш сучасного, ошатного й із належними побутовими умовами будинку в Шпиколосах, котрий обійдеться в 200 тис. грн. Адже держава виділила воякові АТО на особистий банківський рахунок як компенсацію за його важке поранення та набуту інвалідність 300 тис. грн. І ці кошти сільський голова прагне спрямувати саме на поліпшення житлових умов родини Ковальчуків та особливо сина Павла, який своєю особистою пожертвою на війні за територіальну цілісність та Незалежність України заслужив якнайкращого ставлення до себе з боку громади, суспільства, постійної турботи й догляду.
Оскільки для такої хворої людини, розлученого чоловіка, рідна донька якого вступала до вишу, надто мало лише епізодичних приїздів у гості волонтерів і просто небайдужих людей із солодкими та продуктовими гостинцями… Цій мужній і вольовій особистості всі ми мусимо по можливості допомогти, аби Павло Ковальчук із Божої ласки неодмінно повернувся до повноцінного життя, не замкнувся в собі через безнадію…. Адже він був готовий на тій клятій війні померти за мене й за вас, аби ми могли жити тим життям, до котрого звикли… Просто, щоб ми могли жити…
а журнал1ст не може дати в1дпов1дь де т1, котр1 посилали хлопц1в на братовбивчу в1йну? Де вони? с1 продовжують брехати що на них напала Рос1я а сам1 1 дал1 багат1ють? А ти. хлопче, сам соб1 давай раду. нам до тебе д1ла нема?