Інформаційний простір Тернопілля

Галичина…. Земля, яка дала світові короля Данила Галицького і Василька князя Теребовельського, митрополитів Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого, сподвижників-товаришів Івана Франка і Володимира Гнатюка, лідерів національно-визвольних змагань Степана Бандеру і Романа Шухевича та десятки інших історичних постатей, міць духу яких і понині служить та служитиме прикладом для багатьох поколінь українців. Вона ділилася останнім куснем хліба із втікачами з голодної східної Слобожанщини під час голодомору 1932-33 років та надавала притулок єдинокровним братам-лемкам із західної Польщі, насильно депортованим під час сумнозвісної операції ” Вісла “.

Не применшуючи людських якостей інших, галичани завжди вирізнялися з-поміж них особливою працьовитістю, волелюбством і набожністю. Це наші з вами діди-прадіди своїми мозолястими руками наприкінці ХІХ і початку ХХ століть розбудовували Сполучені Штати Америки, Канаду, Австралію і, заробивши тяжкою працею кільканадцять долярів, поверталися додому, купували поле і обробляли його всією сім’єю з ранку до ночі не менш тяжко. Згодом така безпросвітна працьовитість дорого їм обійшлася, – і земля, і такі-сякі статки були віддані на поталу комуні, яка складалася з бідняків, а насправді – у переважній більшості з відвертих ледарів і п’яниць. Можливо саме з тої пори і почалися наші біди, тому що так і не знайшлося справжнього господаря, який би любив землю, як вони, плекав, пестив і розмовляв з нею, як з живою істотою. Ще дотепер старші люди пам’ятають, де колись було їхнє поле, пригадують, як молилися їхні батьки, починаючи посівну і дякували Господу за добрий врожай. Так з молитвами вони потім вгризалися у вічну мерзлоту Сибіру і Далекого Сходу, куди їх згодом запроторили більшовики. Перетворювали дрімучу тайгу в оази і платили за це дорогою ціною: тисячами відомих і невідомих могил галичан всіяний цей холодний жорстокий край Хабаровська, Красноярська, Магадану, Тюмені… Це їхніми руками прокладено тисячі кілометрів залізничних колій, розвідано десятки нафтових родовищ і зведено сотні газових свердловин, це в основному вони привчили місцеві племена, які кочували зі стадами оленів пасовищами і стійбищами, до осілості, культури, цивілізації, навчили їх  навіть на таких ґрунтах вирощувати картоплю, помідори-огірки, цибулю, капусту… Згодом багато з них повернулися на рідну землю, але, як колись, господарювати на ній вже не дозволяли роки та й особливого бажання вдруге спокушати долю не хотілося нікому. Так ми втратили не тільки це покоління добрих господарів, ми позбулися прийнятності між ними і їхніми нащадками. Натомість зайди різного штибу, часто з кадебістсько-партійним минулим, одягнувши вишиті сорочки і тримаючи свічки у наших храмах, вчать нас, галичан, любові до України, до рідної мови, до християнських звичаїв і традицій. Тож не даймося вкотре себе обдурити і не вірмо медовим словам фарисеїв.

Загалом влада завжди ставилася до Галичини по-особливому. У радянські часи таврували українськими буржуазними націоналістами, викорінюючи тюрмами і таборами найменші спроби довести, що ми – українці, а не ” нова суспільна формація радянський народ “. Не відчувається прихильності до нас і зараз, саме через це наша область позбулася колись потужних промислових підприємств, як наприклад, Тернопільський комбайновий завод, бавовняний комбінат, які давали роботу тисячам людей, у нашому районі роками пусткою стоїть приватизована тютюнова фабрика, що працювала за часів Австро-Угорщини, Польщі, німецької окупації, перших і других совітів, ніяк не ввійде в дію Ковалівський спиртовий завод, до речі, державне підприємство, зникли потужні комплекси з відгодівлі свиней і ВРХ в Усті-Зеленому і Ковалівці… Для чого підтримувати власного виробника, стимулювати його розвиток, як це робиться у світі, зрештою, дати людям роботу, коли можна без особливих зусиль заполонити вітчизняний продовольчий ринок контрабандним м’ясом австралійського кенгуру чи аргентинського буйвола, а промисловий – товарами з Китаю, маючи від таких оборудок чималий особистий зиск? Саме тому тисячі галичан працюють зараз на економіку інших держав і, на відміну від своїх предків, особливо не поспішають додому. Їх можна зрозуміти, від добра – добра не шукають.

Щось не те коїться в нашій державі. Вже більше двадцяти років незалежності ми продовжуємо тупцювати на місці, все вагаємось в який бік ступити з роздоріжжя, бо керманичі наші крутили і далі крутять компасом то на схід, то на захід, як циган сонцем, а в результаті не хочуть нас прийняти одні, зате готові задушити в ” братерських ” обіймах інші.

Михайло Апостол