Дружина військового з Тернополя пішла за ним на війну. Фото
Якщо дехто з чоловіків боїться служби в армії, як чорт ладана, і ховається від військкомату по закутках, то є жінки, які добровільно вирішили обрати для себе шлях солдата. Причому не просто піти служити, а поїхати у зону проведення АТО для захисту суверенітету країни.
Жінка, яка вирішила стати воїном, – Мирослава Макара. Упродовж 11 років вона працювала реєстратором реклами в Тернопільській філії Медіа Корпорації RIA, пише “20 хвилин“. Тут її всі знають, як відповідальну та сумлінну працівницю, яка завжди доводить розпочаті справи до кінця. У звістку про те, що наша колега йде служити в армію, повірили не всі. Втім, вона запевнила: готова підписати контракт та поповнити ряди солдатів.
З чого все почалось? У квітні 2015 року у рамках проведення чергової хвилі мобілізації призвали її чоловіка Володимира. Після проходження навчань він разом з іншими бійцями місцевої 44-ї артбригади поїхав у зону АТО. Спочатку жінка журилась, а потім змирилася з ситуацією. Адже вона переконана, що в часи, коли Україна страждає, її громадяни мають об’єднатись заради однієї мети – відвоювання свободи та незалежності для жителів усіх регіонів.
У січні, у період новорічних свят, Мирослава взяла тижневу відпустку і поїхала в гості до свого чоловіка на Луганщину. Каже, що десь у глибині душі їй було трохи страшно, але думка про зустріч із коханим зігрівала.
– Зустріли мене добре. Я бачила, що чоловік задоволений, що я приїхала. Казав, що завдяки мені відчув себе, наче вдома, – говорить вона. – Солдатам важко там без родинного тепла і затишку, вони - постійно у напрузі.
Ситуація в місці, де дислокується підрозділ чоловіка, стабільна. Деколи доносяться звуки від розриву снарядів, але, як запевняють військові, це далеко. Тому боятись нема чого.
За п’ять днів перебування у зоні АТО Мирослава побачила й оцінила побут воїнів. Каже, що живуть дуже скромно, зате дружні – наче одна велика родина.
– Живуть у якомусь старому закинутому приміщенні, мають розкладачки, на них і сплять. Дверей там немає, тому солдати позбивали із дошок. Змайстрували собі грубку, яку палять дровами. На ній і їсти варять, – продовжує тернополянка. – Готують за чергою.
Мирославі передався твердий бойовий дух військових, і вона навіть не хотіла повертатися до Тернополя. А після приїзду вирішила: сама хоче служити. Три дні вмовляла чоловіка, бо він не міг змиритися із її рішенням.
У Мирослави та Володимира є двоє синів. Одному – 20 років, іншому - 17. Вибір мами вони сприйняли спокійно.
– Старший дуже просить, щоб я ще подумала, хвилюється, щоб на Сході було безпечно. А менший каже, що все буде добре, і вони удома з усім впораються, – каже жінка. – Діти в мене не розбещені, самостійні, тому я не боюсь залишати на них квартиру.
На відміну від дітей, батьки цій новині не дуже зраділи.
– Особливо свекруха мене сварила, казала, щоб я оцінила всі «за» і «проти». Але згодом сказала, що підтримає мене та молитиметься за нас, – каже вона. – Зрештою, чоловік мене вже чекає – я відчуваю, як він хоче, щоб ми нарешті були поруч.
Мирослава вже занесла у військову частину всі необхідні документи, пройшла тестування з психології і здала нормативи з фізпідготовки. Начальник штабу 44-ї бригади підписав документи та скерував їх до військкомату. Тож наразі тернополянка чекає рішення комісарів та подальшого плану дій.
Служити, як каже співрозмовниця, вона не боїться. Адже ще в молодості мріяла одягнути форму.
– Не такий страшний чорт, як його малюють! – зазначає Мирослава. – Нині багато жінок ідуть в армію, я буду радіотелефоністкою. Це не така вже й складна робота. Тому впевнена, що впораюсь.