Їхній дім наповнений веселим щебетом. Усі дітки — веселі, привітні, слухняні, охайно вдягнуті. Під час понад годинного інтерв’ю, коли усі дев’ятеро гралися в одній кімнаті, жодного разу не було чути між ними ані сварки, ані суперечки. В оселі першими нас зустрічають допитливі двійнятка Ярослав і Миколка. Їм за кілька тижнів чотири рочки, і наразі в багатодітній сім’ї вони — наймолодші. Хоча, хтозна, може, за кілька років у родині на світ з’являться ще малята? Надія та Іван Сердинські переконані — дасть Бог дитину, дасть і на дитину. І це в наш-то непростий час, коли багато хто і на другу дитину не хоче наважитися, пише НОВА Тернопільська газета.
Ще 13 років тому Надя і уявити собі не могла, що у неї вдома буде таке багатство — три доньки і аж шестеро синів! Хоча і вона, і її чоловік родом теж із багатодітних родин. “Нас у сім’ї було п’ятеро, а в Івановій родині — четверо, а у нас якраз дев’ятеро діток — ніби склали усіх докупи”, — жартує жінка. У свої 35-ть вона є берегинею чималого сімейного вогнища, і на її плечі, звісно, лягає найбільше клопотів у цьому домі. Запитую, як воно – доглядати за дитячою “армією”? “Я і вчитель, і вихователь, і прибиральниця, – відповідає Надія. – Сил для всього дає Бог і щоденна молитва”.
Надія та Іван обоє родом із Монастирищини. Жінка розповідає, що вона сама із Залісся, а вже у старші класи в школі пішла у Високому. З майбутнім чоловіком в один клас ходили, приятелювали змалечку. Коли ж подорослішали, симпатія перейшла в глибші почуття, які згодом привели молодих людей до вінця. З тих пір, як зізнається подружжя, вони — одне ціле.
«У нас є все, але зайвого не буває»
Жінка зізнається: не планували мати стількох дітей, але Бог розпорядився по-своєму. Першою народилася Марічка, нині їй 13. Через рік з “копійками” – Михайлик, ще через два – Павло. Потім з’явилися на світ двійнята Богдан і Вероніка — їм нині по 9 років. А невдовзі — за рік — “знайшли у капусті” донечку Надю, ще за два — сина Руслана. Коли Надія завагітніла всьоме, лікарі ошелешили її новиною – знову матиме двійню. Народжувати Ярослава і Колю поїхала до Тернополя. Жінка зізнається: “Траплялося, “добрі” лікарі радили їй: “І не набридло ото народжувати і народжувати?.. Давай ми “допоможемо”, щоб більше діток не було…” Я відмовилася.
Я ніколи на шкодувала, що нас так багато. Всі дають собі раду. Важко було тільки з першими дітьми, коли доводилося вчитися і доглядати, і пеленати, і годувати… Це було ще не до ери памперсів і пральки-автомата, турбот вистачало… Нині ж усі — і дівчатка, і хлопці, допомагають по хаті, вчу праці на кухні і на господарці. Привчаю прибирати у своїх кімнатах, підтримувати порядок. Я коли згадую своє дитинство — тоді важче було з одягом. А нині є комісійні магазини, секонд-хенди. Звісно, я не можу зайти у будь-який магазин і купити дітям усе, що хочу. Шукаю знижки, розпродажі. Хтось думає, що діти одяг одне за одним доношують. Це рідко буває, бо у кожної дитини своя комплекція.”
Надія — мама на всі руки. І зварить діткам, і спече щось смачненьке. “Я люблю на кухні працювати, — каже. — Все стараюся їм щось придумати. Мене часто запитують, як даю собі раду з дітьми, скільки літрів борщу варю, скільки буханців хліба печу… Не лічу того, — зізнається жінка. — Ставлю великий баняк на плиту і варю стільки, щоб на обід вистачило. А хліба як забракне, докуповую у магазині. А ось вареників сто штук для нас усіх замало, треба, як мінімум, півтори сотні…
Живемо з городу, 60 соток маємо. Годує нас худоба: корова, кури, кролі, свині… Тому я завжди кажу, що у нас є все, але не буває нічого зайвого. У побуті діти невибагливі: їдять і носять те, що Бог дасть. Найбільша потреба – у теплому одязі та взутті. Дорогих телефонів не мають і не просять купити. Без потреби. Але є у них мрія — комп’ютер, вони його ну ду-у-же хочуть. Зважаючи на тотальну “комп’ютеризацію” та “інтернетизацію”, їхнє бажання “вибадами” аж ніяк не назвеш. От тільки до нього ми ще не “доробилися” — чекаємо, може, хтось небайдужий би допоміг…”
Три кути хати — на жінці, один — на чоловікові
До слова, звання матері-героїні у Наді Сердинської поки що немає. Каже, їй просто ніколи займатися паперовою тяганиною. З героїчного хіба-що — щоденна праця. Жінка звикла вставати рано-вранці, виряджати малюків до школи і дитсадка, готувати їжу, прибирати і прати одяг по кілька разів на день, не спускаючи при цьому очей з найменших. Повертаючись зі школи, за найменшими доглядають старші діти. Допомагають вони матері й в усіх інших хатніх справах. Слів “не буду”, “не хочу” у цій сім’ї не почуєш. Любов до дітей тут ґрунтується на вихованні у них почуття обов’язку і відповідальності одне перед одним.
Із малечею нескладно, каже мама Надя, адже діти їй у всьому допомагають. Старша донька Марічка у свої тринадцять — господиня на всі руки. І за меншими пригляне, і прибере, і їсти приготує. “Уже й пляцки, і бісквіти умію сама пекти”, — зізнається дівчина. Лаври “майстер-шефа” не дають спокою і 12-річному Михайлу — теж рветься до кухні, хоче навчитися готувати. А ще — рубає та складає дрова, годує кролів, словом, без роботи не сидить!
“Кажуть, що три кути хати на жінці, а один — на чоловікові, — говорить Надя. — Але такий чоловік, як мій, і всі чотири кути на собі “потягне”, — хвалить “другу половинку” жінка. І хвалить недаремно. Іван трудяга — на ньому і дім, і город, і їсти приготувати, коли потрібно, може. Голова сім’ї, попри щоденні клопоти, намагається якнайбільше вільного часу присвячувати дітям. І як тягнуться до нього діти, як слухають тата!
“Найголовніше — навчити всіх жити в мирі з іншими, із собою, показати дітям, що разом вони — сила, — каже Іван. — Ми своїм прикладом показуємо дітям, що труднощів не боїмося. Недарма ж у нас така велика родина. З Божою допомогою поставимо усіх на ноги”.