Інформаційний простір Тернопілля

Село Борсуки Лановецького району (свого часу Кременецького повіту) — одне з найбільших. Воно розташоване на берегах швидкоплинної Горині — притоки Дніпра. На незначних відстанях навколо цього села — такі історичні містечка, як Ланівці (8 км), Вишнівець (10 км), Почаїв (14 км), Кременець і Збараж (по 40 км).

Дуже образно про Борсуківщину розповідає член товариства «Тернопільщина» Руслан Баран. За його словами, недалеко від Борсуків виявлено пам’ятки культури доісторичних часів. Тут відкрито три поселення епохи черняхівських племен ІІ-V ст. н. е.

Перша згадка про село датована 1453 роком. Воно належало до північних окраїн земель князя Семена Збаразького (1481 р.). Тут діяли волосне управління, народне училище (1871 р.), трирічна церковно-приходська школа.

Від палацу графині Ржевуської залишилась лише величава, мурована з червоної цегли в’їзна брама. На місці ж палацу побудовано нову школу.

Борсуки відомі великим ставом на 400 га, рибним господарством. У селі успішно працює агрофірма «Горинь». Тут були дуже потужні два млини, користувалися ними люди з інших сіл і навіть повітів.

Ще у 1714 році була побудована дерев’яна Свято-Миколаївська церква на кошти сільських парафіян. У 1860 році вона була піднесена і поставлена на кам’яному фундаменті. Її помалювали заморськими фарбами. Перед цим храм був підбитий гонтами і покритий англійською бляхою. Всередині настелена підлога.

Поруч побудовано нову ризницю. В 1863 році замінено іконостас, а через три роки поновлено дзвіницю. Все це проводилося за рахунок селян і частково з допомогою пана.

У 1868 році парафіяни побудували в центрі села каплицю святого благовірного князя Олександра Невського. Вона споруджена на честь «чудесного визволення імператора і самодержця Олександра ІІ», на якого 1 квітня 1866 року було здійснено атентат, а також на відзнаку пам’яті визволення селян краю від кріпосної повинності, яке сталося 19 квітня 1861 року.

Наступні десятиліття український народ поперемінно гнобили польська та мадярська буржуазія.

Власне, у таких умовах 28 лютого 1889 року в Борсуках і народився Павло Шандрук. У 1911 році він закінчив Ніжинський інститут ім. Безбородька та Олексіївську військову школу в Москві (1913 р.).

Назрівала Перша світова. Російська армія, як завжди, виявилася неготовою до війни. Тому армії і фронтам люди допомагали, як могли. А самі внаслідок такого стану почали голодувати.

П. Шандрук — учасник визвольних змагань 1917-1921 років. У березні 1917 року утворилася Центральна Рада. Перший Президент України М. Грушевський проголосив утворення Української Народної Республіки. П. Шандрук після цього без будь-яких вагань покидає царську армію і повністю віддається службі молодій республіці, її військовій справі.

Національна ідея для нього стала вище будь-яких інтересів, у т. ч. і кар’єрних. Він — активний учасник Військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка, очолюваного Миколою Міхновським. З 18 по 25 травня 1917 року в Києві відбувся військовий з’їзд, на якому була обрана Рада військових, що увійшла до складу Центральної Ради. Молодий офіцер П. Шандрук сходиться близько із Симоном Петлюрою і бере найактивнішу участь у розбудові щойно сформованої української армії. Він обдарований організатор і знаючий практичний офіцер-фронтовик, а тому займає ряд командних посад в армії УНР. Він командував Запорізьким корпусом, Залізною дивізією. Знаходить порадника в особі генерал-хорунжого Олександра Осецького (1873-1936), який був родом з Вишнівця.

Як молодий офіцер, бере участь у боях з більшовицькими військами ще у травні-червні 1919 року в районі Гусятина, Тернополя, Почаєва, Кременця.

Після поразки уряду УНР і його збройних сил П. Шандрук опинився у Польщі, куди був інтернований. Там став одним із засновників та видавцем часопису «Табір».

Згодом очолив військову справу в екзильному уряді УНР, який діяв за межами України.

У Польщі успішно закінчив навчання в академії генерального штабу. Брав активну участь в обороні Варшави у вересні 1939 року, коли фашистська Німеччина напала на Польщу. За заслуги в боях чи не єдиний з українців отримав високу польську нагороду — орден Віртуті Мілітарі.

Після падіння Варшави потрапив у полон до німців.

Влітку 1943 року була сформована дивізія «Галичина». Генерал бере активну участь в її реорганізації в Першу українську дивізію. Він був глибоко переконаний, що головне завдання вояків дивізії — продовження боротьби українського народу за відновлення своєї державності. Він постійно переконував своїх опонентів у тому, що під німецьким мундиром у кожного дивізійника б’ється серце українського патріота, який самовіддано бореться за свободу і незалежність України.

Важким випробовуванням для генерала П. Шандрука стала поразка дивізії «Галичина» в середині липня 1944 року під Бродами. Втрати дивізійників були значні. З 11 тисяч вояків, які кілька днів самовіддано билися проти радянських військ, 7 тисяч загинуло на полі бою.

Гітлер, коли дізнався про цю дивізію, наказав знищити її. Але знищили її інші сили. У районі Бродів був спрямований цілий фронт під командуванням маршала Жукова, генералів Рокоссовського і Соколовського. Дивізія «Галичина» була повністю оточена більшовицькими військами, німці стояли в стороні.

На дивізійників посипався град гарматних, мінометних снарядів. Літаки вкрили все небо, падали бомби одна за одною, ще й велася стрільба з бортової зброї. Понад 4 тисячі дивізійників прорвали оточення, вийшли з кільця. Частина їх влилася в лави УПА, частина подалася на Захід.

Німці, програючи війну із совітами, почали міняти тактику щодо поневолених народів, у тому числі й українців. Вони звільнили з концтаборів поодиноких українських провідників, домагаючись їх підтримки.

Перемовини з Президентом УНР А. Лівицьким, С. Бандерою, А. Мельником та гетьманом П. Скоропадським не дали бажаних результатів.

Український національний комітет у Німеччині як представник українського народу дав згоду на створення Української національної армії (УНА). Цей комітет очолив генерал П. Шандрук.

Після проголошення декларації і звернення до українського народу розпочалося формування першої військової частини — протипанцерної бригади «Вільна Україна», командиром якої генерал П. Шандрук призначив полковника П. Дяченка.

Формування проводилося на ґрунті земляцтва.

ОУН ставилася до такого формування негативно, наполягаючи на своїх державницьких позиціях і не погоджувалася на будь-яку співпрацю з німцями.

Щоб переконати генерала П. Шандрука в недоцільності цієї співпраці, уповноваженим на переговори з ним призначили о. І. Гриньоха.

Внаслідок перемовин П. Шандрук сприйняв таку думку, намагався зберегти існуючі українські військові формування.

Він наказав полковнику П. Дяченку не встрявати у фронтові бої, зберегти армію.

У травні 1945 року війна скінчилась. У руїнах лежав Третій Рейх.

Україна знову опинилася в руках червоного хижака. Перед нею був шлях нового терору, нових випробувань.

Українське підпілля, поповнене багатотисячним вояцтвом УПА, ще багато років змагалось під проводом загартованого командира Тараса Чупринки — Романа Шухевича.

А перед генералом П. Шандруком, як і перед десятками тисяч інших українців, стелилася дорога на чужину, куди вони йшли з надією можливої допомоги нескореній Батьківщині.

У віці 60 років генерал П. Шандрук потрапляє до Німеччини, а пізніше до США, в м. Трентон. Тут він був активним діячем ветеранських організацій США, редактором та автором двох книг. Помер генерал П. Шандрук 15 лютого 1979 року в США у віці 90 літ, похований у Трентоні.

Рішенням педколективу Борсуківської середньої школи та сільської ради школі надане ім’я ген. П. Шандрука. Так земляки вшанували пам’ять цієї людини-легенди.