До того ранку у нашiй сім’ї все було чудово. Чого можна ще прагнути — коханий чоловiк, двоє здорових дiтей. Молодшій Ганнусi кiлька днiв тому минув рiк. Правда татко не встиг привiтати малу — його забрали на вiйну.…Двiрник подзвонив у дверi, я вiдчинила: «У нас все добре, вчасно сплачуємо комунальнi. Може, ви помилились квартирою?” А далi— все як у тумані. Я оговгалась тільки тоді, коли почала підписуватись під повiсткою у вiйськомат. Шок, розпач. “Чому саме мій Андрій? У нас дiти! Їх треба годувати! Нi, не пущу”, — думала я i почала складати план дій. Спершу вирішила подерти повістку i нiкому нічого не сказати. Нехай, нехай посадять мене, але чоловіка під «гради» не пущу»! З цими думками зiбрала малу i пiшла в садочок по старшого Сергiйка. Спускаючи вiзочок, знову зустрiла сусіда. Валерiй Iванович, як завжди, був дуже щедрий на комплiменти.“Сонечко, тобi допомогти? Якже ти сама все встигаєш, де ж твiй Андрiй? Знову на роботi? Як завжди, ти сьогодні дуже красива…” Його слова я сприймала з гумором. Ой, думала, старий дядько за молодими скучив. Аж раптом менi спало на думку: він же колись був не останньою людиною у вiйськкоматi… Із садочку я вже йшла у пiднесеному настрої. У мене був план.
Наступного дня, вiддавши малечу бабусi, сказала, що йду до подруги. А сама — одягнула гарну бiлизну i пішла до сусiда. Дружина Валерiя Iвановича щодня на дев’яту ходить на роботу, тож я була впевнена, що у нас буде час для тiсного спiлкування… Спершу було соромно, аде думки про коханого та вiйну допомагали рухатися вперед. Я не сумнiвалася анi секунди. Просто роздяглася i сказала: «Я зроблю усе так, як хочете, тiльки допоможiть!”
Через двi години я прийшла додому. Вiдкоркувала пляшку вина й випила за те, що вперше за життя вiддалася тому, кого не люблю. Огида, бiль та розпач. Але пiсля другої склянки стало легше. Пiшла в душ, а потiм почала готувати вечерю. Насмажила улюбленої картоплi, зробила салат i нарештi наважилася порвати ту повiстку. Все зробила так, як велiв Валерiй Iванович.
Андрiй, як завжди, прийшов додому о шостій. Ми традицiйно переглядали новини, обговорювали ситуацiю у країнi. Андрiй розповiв, що ще одного колегу забрали в зону АТО. “Василь лежить у лiкарнi. Контузiя. Шкода, молодий пацан, а скiльки вже всього пережив… Але ж хто, як не ми, маємо захищати свою землю!”
Ця фраза не давала менi заснути. Я ще раз переконалася у тому, що все зробила правильно, бо якби повiстку вручили йому, Андрiй точно пішов би на фронт. А я б цього не пережила… У нас же дiти! Їм потрiбен батько. Повторювала я собi ще раз i ще раз, нiби виправдовуючи свiй вчинок.
Заснути я так i не змогла. Добре, що були вихідні. Малечу залишила на тата, а сама пiшла поговорити з подругою. Юля завжди розумiла мене, я була впевнена, що вона пiдтримає. “Iрко, ти що, здурiла?! Як ти могла! Вiн у тебе справжнiй чоловiк, а ти його до спiдницi “пришиваєш” Це неправильно! Андрiй сам має робити вибiр. А що буде, як дiзнасться? Андрiй тобi не пробачить, а у вас дiти маленькi. Їм потрiбен батько…”
Я заплатила за каву й пiшла додому. Навiщо менi така подруга? Юлька не може мене зрозумiти, бо її Іван удома сидить. Його ж нiхто не забирає на передову. Легко iй казати, а я, як подумаю про Схiд, подивлюся новини, то серце кров’ю обливається. Нi, все буде гаразд. Він не дiзнається. Нiколи! Удома мене зустрiв Андрiй. “Ну що, дружино, тобi так легко це далося, то, може, ти не вперше спала з iншим, при живому чоловiковi?” Як? Хто сказав? Не може бути!.. Дружина Валерiя Iвановича знайшла маленький ключик вiд нашої поштової скриньки. Сказала, що чоловiк уже, не вперше впускає чужу жiнку у дiм. Але із сусiдкою у нього романiв ще не було… Андрiй — як справжній чоловiк — пiшов на розмову iз сусiдом. А той йому все розповiв.
Я не могла знайти собi мiсця. Просила, благала вибачити. Кричала, що пішла на цей крок, бо боялася його втратити назавжди. Андрiй мене не чув. Він зiбрав речi й пішов з дому. Мовчки. Попрощався з дiтьми i зачинив за собою дверi. Через кiлька днів зателефонував його друг i сказав, що Андрiй пiшов на фронт. Доброволъцем. “Іро, вiн — справжнiй чоловiк, ти повинна ним гордитися. У нього є за кого воювати!”
І лише пiсля цих слiв я зрозумiла, якою ж дурною була, що пiшла на той крок. Як я могла эрадити наше кохання? Я не прощу собi цього нiколи. Він справжнiй Герой. А я, що я? Нiкчемна iстота, яка заради себе, заради власного спокою, переспала з огидним чоловiком, тiльки щоб спокiйно переглядати новини, де показуютъ, як щодня ховають десятки наших захисникiв. А хто, як не вони, буде боротися за нашу країну i за наше мирне життя? Якою ж дурною я була, що не могла зрозумiти простої істини — справжнi чоловiки не ховаються за спiдницi жiнок! Вони, не роздумуючи, йдуть нас захищати! Вони йдугь пiд кулi, лише б ми були живi. Лише б їхні діти жили в мирі… Лише б ми всі не бачили, що таке війна.
Тепер я не знаю, як жити з цим тягарем. Не знаю, чи простить Андрiй менi… Єдине, чого прошу в Бога, щоб повернувся живий. Бо дiтям потрiбен батько. Батько-герой.Iрина Л.