На Тернопільщині чоловік облаштував унікальний міні-зоопарк. Фото
Ручний лелека, сімейство ослів, романівські вівці, цап старо-української породи, косуля Захар, єнотовидні собаки, лиси, білки, два види фазанів (золоті та срібні), голуби, серед них і відомої м‘ясної породи «Кінг», папуги, канарки, чижі, вівсянки, просянки, три вухаті сови і навіть яванський горобець та болотний лунь, малайський бійцівський півень, китайські пухові кури з синім кольором шкіри, качки породи індійські бігунки, мисливський пес породи Бассет-хаунт –усе це розмаїте пташино-тваринне сімейство розмістилося на дачі у збаражанина Петра Шумайка.
Петро Шумейко − затятий рибалка та мисливець, працював на Збаразькому заводі «Квантор», нині господар унікального приватного звіринця, напевно, єдиного у районі. Міні-зоопарк збаражанина не внесений в жодний туристичний довідник, а даремно, в домашньому звіринці у Капустинецькому Лісі, є на що подивитися і дорослим і дітлахам, а ще послухати захоплюючі подробиці з життя тварин, які там утримуються, з уст енергійного господаря.
А все почалося з одного випадку на полюванні, − чоловік побачив молодого бузька, який не міг злетіти через травмоване крило. Бідолаха зачепив крилом високовольтну лінію й струмом йому обпекло крило, пригадує Петро Шумайко. Чоловік вирішив забрати пораненого птаха з собою, щоб його не роздерли хижі звірі. З тих пір минуло дев’ять років і Потапко, саме таке назвисько отримав поранений лелека, став улюбленцем родини та повноправним членом сім’ї. Чорногуз за стільки років став ручним і нині поважно по-хазяйськи походжає по обійсті і залюбки їсть рибу з рук господаря, який не забуває час від часу побалувати свого найпершого вихованця чимось смачненьким. Бузьок цікаво поїдає рибу: спочатку він добряче потовче дзьобом рибину, наче ціпом обмолотить, а тоді по шматочку від «обмолоченої» риби відкушує.
З Потапка й усе почалося. Багато своїх вихованців чоловік впіймав власноруч, як-от фазани, лисиці, косуля, сова, інші птахи, частину придбав на спеціалізованих виставках. Насправді недосвідченій людині не так то просто спіймати дику птицю чи тварину, скрізь є свої тонкощі та нюанси.
–От, здавалося б, звичайний фазан, але його треба схопити одразу за дві ноги, інакше вивихнете або й зламаєте йому ногу, і він буде непридатний для утримання у неволі, – розповідає Петро Шумайко. Незвичайне хобі збаражанина вимагає від нього не лише часу, коштів, а насамперед любові та глибоких знань про своїх таких різнопланових вихованців.
Чоловік читає багато спеціальної літератури, шукає необхідну інформацію в Інтернеті, та насамперед радиться і консультується з дружиною Галиною, вчителькою біології першої Збаразької одинадцятирічки. Пані Галина розповідає, що приїжджає на дачу у село, щоб відпочити від галасливого міського життя, а впродовж року хазяйнує тут її чоловік, який дуже любить своїх крилато-копитних вихованців.
Нині на подвір’ї Капустинецької дачі десятки загорож, кліток та міні-вольєрів, в яких проживають різноманітні птахи та звірі. Господар зупиняється біля кожної клітки і охоче розповідає цікавинки про того чи іншого свого утриманця. Біля вольєра, із срібними та золотими фазанами чоловік розповідає, що раніше мав 12 видів фазанів, навіть гімалайських, але вони не можуть утримуватися у наших умовах, їм потрібний спеціальний високогірний клімат, вологість і харчування, які неможливо відтворити у домашніх умовах.
Помітивши, що ми зацікавилися, чому не всі фазани мають яскраве забарвлення, чоловік пояснює, що кольоровий окрас − це прерогатива самців, аби привабити самок, пір’я котрих, на відміну від самців з яскраво забарвленими хвостами, абсолютно непримітного сірого кольору. Такий окрас у самок робить їх непомітними під час висиджування потомства.
В сусідній клітці на покручених гілляках сидить вухата сова, яка у природі полює вночі. Насправді «вушка» цієї сови – це лише пучки пір’я, що ніяк не пов’язані зі справжніми слуховими отворами, які розташовані з боків голови птаха. Специфічним є й харчування нічного птаха.
За словами Петра Шумайка, щоб бути здоровою, сова їсть свою здобич разом із пір’ям та нутрощами, адже саме такий раціон забезпечує добре перетравлення їжі.
Біля клітки з молодою лисицею відбувається щось неймовірне – побачивши господаря звір починає скавуліти як мала дитина, ластитися до його руки, наче кіт чи собака. Схожість із домашніми улюбленцями стає ще очевиднішою, коли лис перекидається на спину і качається по клітці.
Є у колекції Петра Шумайка й болотяний лунь – хижий птах із родини яструбових – найбільший з європейських лунів. У повітрі болотяний лунь надзвичайно елегантний та спритний птах. Стиль його польоту складається з повільних змахів крил та коротких періодів ширяючого польоту. Якщо дивитися спереду, то крила болотного луня, що ширяє, нагадують широко розставлені промені латинської літери «V». Довге хвостове пір’я керує швидкістю та напрямком польоту птаха.
Яванський горобець, рисовий амадін чи рисовка – горобець, котрий надзвичайно гарно співає, правда, визнаними вокалістами є лише самці. У рисовки дуже красиве і яскраве оперення.
Це порівняно великий птах, 13-15 см в довжину, з чорним хвостом і головою, на якій яскравими плямами виділяються білі щоки, блакитно-сірі грудка, спина і крила, дзьоб і повіки яскраво-червоні (у самочок вони тьмяніші). Пір’я у співочого горобця дрібне, густе і надзвичайно щільне, тому навіть після купання воно не виглядає мокрим. До речі, пташка дуже любить купатися, тому у клітці обов’язково повинен бути посуд з чистою водою, яку потрібно змінювати щодня.
Ще один мешканець домашнього зоопарку − сарна Захар. Раз у рік косуля скидає роги, замість них у оленя виростають нові, молоді не закостенілі роги – панти.
На лузі навпроти випасається красень-цап старої української породи з довгою сивувато-білою шевелюрою та шикарними розлогими метровими рогами.
Поруч у загорожі походжають полохливі вівці романівської породи та кумедні, карячконогі ягнята. – Вівці цієї породи народжують кожних 145 днів, причому кожна вівця народжує одразу чотири ягнятка, – зазначає пан Петро. По сусідству з вівцями мешкає подружжя ослів – п’ятирічний тато Кока та на рік старша мама Рада, поміж ними гарцює їхній синочок Мурза.
Нещодавно Петро Шумайко придбав кобилу, яка відмінно справляється із сільгоспроботами та доставкою смачного різнотрав’я та сіна усім мешканцям звіринця. Але господар на цьому не зупиняється, чоловік задався метою отримати на господарку справжнього мула, адже мули набагато витриваліші за коней. Селекціонер-аматор Петро Шумайко спарував кобилу з ослом Кокою, сподівається, що успішно, і вже менше ніж за рік матиме власного мула.
