Де болить…
Рівно два роки тому ракетним обстрілом з території Російської Федерації, було знищено українське селище Побєда, що на Луганщині. Селище, яке знаходиться в 50-ти кілометрах на захід від україно-російського кордону і в 90-та кілометрах від Луганська.
В ніч на 3 вересня Побєду, біля якого дислокувалася українська 24 бригада і чисельна техніка, накрила потужна атака реактивними системами “Смерч”. На те, щоб забратися із цього місця попередньо був даний час – 72 години. Жителі поспіхом покинули свої домівки, а військові виконували наказ про вивезення техніки. Ті, хто на момент початку обстрілу виконували свої обов’язок – попрощалися із життям…
За офіційними даними чисельність загиблих складає 24, але й інші, реальні цифри – смерчі забрали життя 78 військовослужбовців…
Невдовзі жителі села почали відновлювати свої домівки після розрухи. А військові та капелани, на чиїх очах усе це відбувалося, повернулися щоб поставити на тому кривавому місці пам’ятний знак і каплицю. Частиною пам’ятника є уціліла ракета.
21 червня 2015 року було освячено каплицю Святого архангела Михаїла в Побєді. Біля храму спорудили пам’ятний меморіал загиблим.
Цього вересня відзначали уже другу річницю трагедії. І на тій болючій території у цей важливий час були наші земляки із громадської організації “Теребовлянська вежа”, які відкликнулись на ініціативу свідків, бійців 24-ї бригади Ігора Карвацького (позивний “Мама”), Руслана Семенюка та Андрія Малісевича; військових капеланів: отця Ореста Сало, отця Нікона Федишина, отця Володимира Олійника; волонтеркок зі Львова Ірини Федак та Ольги Карвацької. Вони подолали сотні кілометрів, щоби вшанувати пам`ять загиблих та пригадати події 2014 року.
Від імені усіх теребовлянців на Луганщині із патріотичним відрядженням побували Богдан Кулик, Михайло Самець, Олекса Стадник та письменниця Наталка Михно. Вони зізнаються, що те, що відбувалося біля цього пам’ятного знаку, було вищим за обрядовість. Це була жива пам’ять, це було танення свічок, це було … сильно.
Цвинтар тимчасово невідомих героїв
Вразив теребовлянців цвинтар у сосновому лісі під Старобільськом. На цих могилах хрести і написи “Тимчасово невідомий герой України”. Саме тут волонтери і військові поховали воїнів, що загинули захищаючи Луганщину. Деякі тіла обгоріли до невпізнання. По базі ДНК все ще ведеться пошук родичів. А від місць вже викопаних могил просто холоне кров…
До хреста, що у центрі – прив`язана хустка. Чорна. Материнська. “Вона моторошно мерехтить, а світло, що потрапляє крізь просвіт дерев створює якусь дивну магічну атмосферу смутку”, – пригадує Наталка Михно.
Віддали шану цим, хоч і невідомим, але все-таки незабутим героям та помолились за їхні душі. А мовчання тягнулось хвилинно і вічно водночас…
“Волонтери тепер потрібні мешканцям Донбасу”
У Побєді пробули три дні. Спілкувалися з мешканцями, до пізньої ночі співали українських пісень. А ще – ділилися своєю вірою Україну. Щиро та віддано.
“Я дарувала свою книгу “Звільнення”. Тому що те, чого я не встигла сказати, вони прочитають там і, можливо, повірять також у майбутнє, у себе самих, в Україну”, – каже письменниця і ділиться враженнями про щирих українок, яких все-таки зустріла там. Вони пізнаються господарністю, безстрашністю та волею. Бабуся Настя, родом з Городенка, щонеділі пече смачних періжків з картоплею і несе військовим у кошику. А росіянка, що прожила в Україні вже 37 років, впевнена, що ця країна – її рідна, бо ж вона тут живе і тут народилися її діти.
Агроном Мирослава Царюк, чий батько читав гостям на пам’ять вірші Василя Симоменка, дуже допомагала та продовжує допомагати нашим військовим та волонтерам. Вона каже, що живе не на “совэцькій” Луганщині, а на українській Слобожанщині.
Загалом мешканці розгублені, бо ж рідні воюють в ЛНР та ДНР за гроші. А вони ж тут уже починають розуміти що не є Україна поганим місцем для життя… Але як повернути те запущене пекельне колесо назад?!
“Як будете їхати ще раз, привезіть мені землі з тієї, справжньої України”, – просить бабуся Настя на прощання, а у душі якесь невиразне відчуття потреби у подоланні невидимих кордонів нерозуміння…
Сьогодні військо наше уже самодостотнє і сильне, порівняно із 2014 роком. Тепер волонтери і військові капелани потрібні населенню, – дійшли до спільної думки. Саме вони, несучи слово любові і віри в Бога і Україну, зможуть заповнити ту порожнечу зневіри, яка утворилася у серцях українців через війну. Треба говорити з людьми, треба вливати у них віру у майбутнє, за яке ми всі разом відповідальні: і Захід, і Схід.
Відвідали і «своїх» із 44 артилерійської механізованої бригади (Тернопільської). Привезли маскувальні сітки, продукти, засоби особистої гігієни, а також пусті мішки – для бліндажів. Де саме дислокується військо – не розповідають. Так треба. Війна…
Окрім необхідних речей – добре слово і підтримка земляків.
За усі привезені речі та сприянні у поїздці уся волонтерська команда висловлює щиру подяку небайдужим теребовлянцям: Андрієві Подольському, Антоніні Хабурській, Євгенії Ковалишин, Надії Паробок, Олександру Стиранці, Володимиру Михно та Роману Паньківу.
…Ні, то не грім. Це обстріли важкою артилерією з боку Росії у сторону Станиці Луганської під час оголошеного з першого вересня режиму тиші. Теребовлянці кажуть, що ці смертельні звуки б’ють по самій душі.
Почуймо ці звуки і ми. Нехай вони допоможуть нам стрепенутися від щоденних дріб’язкових проблем та зрозуміти, що за якусь сотню кілометрів у людей вже зовсім інші цінності. Станьмо чутливішими і свідомішими. І не переставаймо молитись за мир, за своє життя, а разом із тим – за життя чийогось сина в окопі…