Інформаційний простір Тернопілля

Два брати – Федір і Степан Медведі зустрілися вперше після довгих сімдесяти років розлуки у рідному селі Дзвинячці на Борщівщині. Федір Медвідь, який мешкає в Англії, вісімнадцятирічним юнаком був примусово вивезений німецькими окупантами на роботи до Німеччини. Після того родичі так і не змогли дізнатися: де він і що з ним? Усі ці роки родина поминала його у церкві як померлого, а він приїхав одного дня до Дзвинячки живий і здоровий…

За тих сімдесят років багато води сплило. Федір Медвідь їхав із села 18-річним хлопцем,  а повернувся 88-річним дідусем. Проте дідусем його важко назвати, бо хоча і посивів, і полисів, проте виглядає набагато молодшим за свій вік.

Події того далекого 1943 року Федір Михайлович Медвідь пам`ятає до дрібниць. На подвір`я їхньої батьківської хати прийшли двоє німців і наказали негайно йти з ними. Федір саме порався по господарству. Не дали взяти із собою нічого, посадили в машину і повезли в невідомому напрямку. Потім, пригадує, плили до Німеччини кораблем. Там хлопець працював у місцевого господаря, який, каже, не був ні надто добрим, ні злим.

18-річний Федір Медвідь

Господар мав свою копальню і в обов`язки робітника з України входило возити тачками вугілля людям. Працював по 12 годин на день шість днів у тиждень.

Платив господар мало, за тижневу платню хлопець міг купити собі лише буханець хліба. Але вибору не було, терпів.

До кінця війни пробув юнак у того господаря, потім переїхав до Гамбурга, працював на заготівлі лісу. А в 1947 році поїхав до Англії. Про повернення до України і мови не могло бути, там господарювали москалі, і нічого доброго тут на нього не чекало.  35 років трудився тут на фабриці, де виготовляли дротяні шнури.

Одружився на англійці і замешкав у селищі Левен, що неподалік міста Беверлі. У неї було двоє дітей від першого шлюбу, а спільних вони не мали.

Проте ці діти, онуки, а тепер і правнуки стали рідними для Федора Михайловича. Дружина хворіє, і от він з правнучкою Лоренс вирішив приїхати в Україну. До речі, ініціатором поїздки була саме Лоренс.

Тільки мама вірила, що син живий

А тим часом родичі з Дзвинячки побивалися за Федором. Особливо переживала мама, бо ж хлопець був її улюбленцем. Після смерті чоловіка у 1941 році вона залишилась із чотирма синами на руках. Федір і його старший брат замінили в господарстві батька, підростало ще двоє молодших братів – Василь і Степан. Сьогодні живими із родини Медведів залишилися тільки Степан Михайлович з Дзвинячки і його брат Федір, який живе в Англії. Двоє їхніх братів уже немає серед живих.

Степан Медвідь і його дружина Анна розповідають, що їх мама Ірина завжди вірила в те, що її син Федір живий. Навіть вночі забороняла зачиняти двері, бо думала що Федір може повернутися. Молилася за нього і вдома, і в церкві. Хтозна, може ота материнська молитва і тримала його усі ці роки? На жаль, не судилося матері побачити сина. Вона померла у 1980 році. Родина робила декілька спроб розшукати брата і дядька через організацію Червоний Хрест, пошукові програми на телебаченні, але усе марно. Ото вони й припустили, що його вже немає серед живих.

– Я щороку подаю до церкви на сорокоусти за всіх померлих в родині, в тому числі – і за Федора, – каже дружина Федорового брата  Анна Медвідь. – Він був записаний у книзі померлих і ми завжди замовляли панахиди. А тут – як сніг на голову новина: Федір повернувся! Зранку прибігає сусідка і каже: «Зустрічайте гостей. Вас розшукує Степанів брат Федір». Я оніміла. Думаю: та який Федір, ми ж вважали його померлим! Може то помилка якась? Але як тільки-но він з`явився на подвір,ї, одразу побачила в ньому риси його матері і моєї свекрухи Ірини, Федір дуже подібний до неї. А як плакав мій Степан! Сімдесят років не бачив брата! Коли Федора забрали, йому було якихось десять років, ще зовсім дитина.

– Знаєте, хоч стільки років пройшло, а я брата упізнав, – зі сльозами на очах продовжує розповідь Степан Медвідь. – Так, він дуже подібний до мами, навіть має її вдачу. Боже, як ми довго шукали його, як сподівалися знайти! Про зустріч я і не мріяв, а тут – брат сам приїхав. Хоч на старості років і я, і мої діти та внуки побачимо його, все-таки рідна кров.

Родина пригощала гостей борщем, варениками із сиром, домашньою сметаною й іншими традиційними стравами. Борщ дуже сподобався правнучці Лоренс, з якою приїхав Федір Медвідь. Вона усе допитувалася, з чого його варять. А от сам пан Федір смакував борщем вперше за останні три роки. Каже, дружина-англійка не вміє його готувати, а для себе він сам не хоче, хоча знає як.

У колі родини. Федір Михайлович сидить посередині

Федір Медвідь не забув української мови. І це за стільки років! Досконало вивчив англійську, але, каже, у їхньому регіоні є велика українська діаспора, тож спілкуватися є з ким. Зараз уже на пенсії.  Щомісяця держава платить йому 700 фунтів, це трохи більше ніж 1000 доларів. Але життя в Англії дороге, продукти теж, тож сильно не розкошує.

Про політику пан Федір теж говорити не хоче, каже, що в нас вона дуже заплутана. А от що його найбільше неприємно вразило, так це те, що у Києві всі говорять російською, навіть у готелі, куди він  поселився . Запитує: чого так? Що тут відповісти?

Побував з братом на цвинтарі, вклонився могилі батьків, відвідав батьківське обійстя. Правда, там уже давно немає хати під солом`яною стріхою, в якій народився і виріс, але то святе місце. Федір Медвідь каже, що їхав в село і вірив, що хтось із його родичів живий. Наступного року, каже, обов`язково приїде надовше. Така ось історія однієї української сім`ї. А скільки їх є, подібних до цієї?

Ірина Мандзій, “Золота пектораль”