Інформаційний простір Тернопілля

Сімнадцятирічний тернополянин Роман Недзельський, більше відомий у літературному середовищі як Марко Світолюб, торкається рядками своїх поезій та прозових творів сердець кожного читача. У них – глибокий філософський зміст, незвичайний погляд на життя, романтичний настрій і тонкі душевні переживання.

Ще з дитинства, як розповідає Роман, він проявляв зацікавлення до музики, а вже у підлітковому віці – до літератури. Перші свої вірші хлопець написав у 12 років, прозу – в 14.

Роман – засновник літературного проекту СУЛ (Сучасна українська література), де, як він каже, відкриває нові літературні імена у мережі.

Окрім того, юнак зараз записує аудіозбірку «Кардіограма душі» і готує до видання збірку поезій.

Ви маєте можливість не тільки прочитати декілька художніх творів Романа, а й окремих – послухати чудові аудіозаписи.

Ніч – найкращий час для написання віршів,
саме тоді місто «засинає»,
і світ перетворюється на тихий або ж північний,
океан.

Плавати серед своїх думок – це означає,
занурюватись собі у душу, плести все глибше,
і розуміти, що через декілька хвилин,
ти захлиснешся.

Захлиснешся власними думками,
і помреш так і не написавши нового вірша,
хоча вірші – це маленьке море, котре вливається,
у великий океан.

Океан – під назвою література, саме вона,
це найкращий спосіб говорити з майбутнім,
навіть, якщо ти мертвий, навіть якщо усі,
мертві.

***

І постійно снишся мені,
як дорослим – сниться дитинство.
У снах я цілую тебе,
ти приходиш до мене,
У сон,
навмисне?

Чи ти просто мені приснишся?
А над ранок підеш вдалечінь,
хоч зі снів пам’ятаю я навіть,
колір твого намиста,
ти приснися мені,
ще хоч раз, я молю : приснися…

***
У цьому місті – є багатоповерхівки,
їм років по сорок чи п‘ятдесят.
В них записано чимало історій,
котрі тривали років десять чи п‘ять.

У нас не було: ні квартир, ні машин,
ми кохались у парках й садах.
Словами лаяли сексменшин.
Розвивали потойбічний страх.

Страх – бути самотніми,
у багатоповерхівках – й у садах.
Ми збирали мертві, зів‘ялі квіти.
І немає нам – дороги назад.

У цьому місті – є багатоповерхівки,
нам знаєш, років вже по сорок чи п‘ятдесят.
Пам‘ятаєш, сіяли посеред серця страх,
що кохання живе років десять чи п‘ять.

***

Ця жінка, стала першою для мене,
котра впіймала хід моїх думок.
Вона навпомацки шукала моє серце,
хоча життя її обірваний гудок.

Ця жінка, має теплі губи,
посеред червня світяться вони.
Вчора, вночі, тримав її за руки,
вони завжди холодні, мов сніги.

Та зігріватиму їх завтра,
нехай то буде день чи ніч.
Вона для мене просто щастя,
котре збиває мене з ніг.
Ця жінка, наче квіти в осінь,
плете їх вітер в листопад,
пливуть у очах зорі босі,
ти не радій, але й не плач.

***

Куди поспішаєш? – чекай!
Я тобою ще дихати хочу,
Ти прийди по весні на чай,
і залишся моїм спокоєм.

А у літі цвіти черемшиною,
щоб кохалось нам знов і знов,
у нічному сяйві охрещу Тебе милою,
у словах моїх, Ти відчуєш любов.

Прийде вересень вкриє листям,
наші мрії, наші повісті слів,
не забути мені – Твоє обличчя,
і вагомість проведених днів!

А у зимку кружляй наді мною,
хоч і будемо Ми в чужині,
нічого без тебе не хочу Я,
обіцяй повертатись завжди!

***
Я так сумую за тобою,
ще так сумують за батьками,
ще так сумують за весною,
і за забутими стежками.

Дитинство у моїх очах…
закінчилось ще вчора,
і по забутих стежках,
ми ніби ще – зустрінемося двоє…

Та лірика моя…
і твоя від мене втома,
ти просто мені скажи,
чи ще повернешся додому?

Чи я один?
чи вже давно так було?
і що мені твоє «люблю»?
коли у серці все минуло…

***
Калина
Як гарно пахне та калина,
у ніч серпневу – золоту!
Так само пахне й Україна,
котру люблю до смерті, як святу.

Як гучно вітер в полі розійшовся,
немов земля родюча із заходу на схід!
Немов,як пісня та – дзвінкуча,
дзвенить у кожнім серці й душі.

Як гарно жити тут…
у ніч серпневу – золоту!
І пахне так калиною,
її люблю я, як святу.