Музикант з Тернополя грає в одному з найкращих оперних театрів Німеччини
21-річний тернополянин Мар’ян Кушнірик – музикант, грає на контрабасі в одному з найкращих оперних театрів Німеччини. За словами Мар’яна, навіть звичайному українському студенту в Німеччині можна знайти місце під сонцем, маючи здібності та величезне бажання.
– Мар’яне, а як ти потрапив до Німеччини?
– Зовсім випадково. Там навчається мій перший вчитель по контрабасу Владислав Воробель. Якось під час літніх канікул ми зустрілися в майстерні музичних інструментів у Тернополі. Він і порадив мені випробувати свої сили на вступних іспитах до народного університету мистецтв у німецькому місті Ессен. На той час я навчався в Одеській спеціалізованій музичній школі-інтернаті ім. П.С. Столярського. Пропозиція мене зацікавила, і я надіслав поштою документи до університету, а через три місяці поїхав складати вступні іспити.
Цікаво, що там на іспитах запитують лише те, що стосується твого майбутнього фаху.Були лише три екзамени – гра на контрабасі, теорія музики та німецька мова. Мені вдалося їх успішно скласти. Окрім навчання в університеті, я беру приватні уроки у соло-контрабасиста Берлінської філармонії Метью МакДональда. Я познайомився з ним через професора університету. Метью – його хороший приятель, плату за уроки він категорично відмовляється брати…
– Твій батько у Тернополі – диригент оркестру «Воля», а також музикант симфонічного оркестру. Старший брат Андрій теж музикант. Це вони спонукали тебе продовжити музичну династію?
– Старший брат помітив мої музичні здібності і допоміг їх розвивати. З 14 років я навчався гри на контрабасі у музичній школі. Щодо батька, то він не дуже хотів, щоб і другий його син став музикантом, але… Мені завжди щастило на викладачів. Вони допомогли розвинути сильні та «підтягнути» слабкі сторони. У 2011 році я здобув першу премію серед учнів спеціалізованих музичних шкіл та училищ на фестивалі мистецтв «Кримська весна». А загалом я радий, що вибрав музику, бо це те, що виходить у мене найкраще. Не уявляю себе в офісі чи за паперовою роботою. А ще професія музиканта дає можливість подорожувати і постійно знайомитись з новими людьми.
– Кажуть, щоб досягти успіху у будь-якій сфері, треба дуже любити те, чим займаєшся…
– Любов до музики – відносне поняття. Її можна любити слухати, любити під неї танцювати, писати або ж виконувати… Мені ж музика допомагає відкрити нові грані в собі. Нині я практикант оперного театру Штуттгарта. Хочу зауважити, що рівень музикантів, вокалістів чи танцівників тут дуже високий, тому дуже добре, що поруч є досвідчені колеги, які завжди підтримають і порадять, що потрібно робити для подальшого розвитку.
– Нещодавно ти пройшов за конкурсом в оркестр Берлінської опери. Важко було туди потрапити?
– Чесно кажучи, я й не збирався їхати до Берліна. Я дуже багато готувався до конкурсу в Кельні, але там посів друге місце. Того ж вечора приїхав до товариша, ми почали радитися, що робити далі. В Інтернеті натрапили на оголошення, що через день буде такий же конкурс до Берлінської опери… Я не міг туди просто так поїхати, адже потрібно було спочатку надіслати заявку, чекати запрошення. Словом, це не дуже швидкий процес, але часу на довгі роздуми в мене не було. Я зателефонував своїй хорошій подрузі до Берліна і попросив її дістати контакти когось з групи контрабасів в опері. Через 15 хвилин номер соло-контрабасиста був у мене. Мені хотілося, щоб він оцінив мою гру, але перемоги я не очікував. А ще я довго не був у Берліні і вирішив заразом прогулятися містом і відвідати давніх друзів. Те, що я пройшов за конкурсом, було для мене приємною несподіванкою. Берлінська опера – один з найкращих оперних театрів Німеччини.
– Як вважаєш, за кордоном більше поціновувачів класичної музики, ніж у нас?
– Німці дуже люблять класичну музику, зали майже завжди заповнені. Щоправда, концерти переважно відвідують пенсіонери та люди, котрим за 45. Молоді, на жаль, дуже мало. В Україні, з мого погляду, музику вважають просто хобі, люди не сприймають її як професію. Окрім того, професія музиканта в Україні оплачується не дуже добре, та й висококваліфікованих оркестрів у нас порівняно мало.
– Чи подобається тобі європейський стиль життя? Може, вже знайшов там приятелів?
– Німецький стиль життя різко відрізняється від нашого. Життя німців дуже розмірене і передбачуване, все відлагоджено, чітко та пунктуально, за винятком хіба що транспортного сполучення. Загалом мені це підходить, бо не люблю когось чекати, а ще більше не люблю, коли чекають на мене. У будні там усе тихо і спокійно, всі поспішають на роботу. А ось у п’ятницю розпочинаються масові гуляння: не лише молодь, а й дорослі збираються в кафе, барах та дискотеках, так само і в суботу, а ось у неділю – абсолютна тиша, всі крамниці зачинені, на вулицях дуже мало людей.
За три роки, що прожив у Німеччині, почуваюся досить впевнено, хоча спочатку було нелегко, бо я добре не знав ані німецької, ані англійської. Однак, постійно перебуваючи у німецькомовному середовищі, дуже швидко вивчив мову і тепер можу вільно спілкуватися. Тут знайшов собі багато приятелів з України, Німеччини, Іспанії, Болгарії, Японії, Бельгії…
– У зв’язку з цим розкажи про якийсь кумедний випадок, який там з тобою трапився…
– Там один бомж влаштував мені… нічну екскурсію у місті Венло в Нідерландах. За три години нічної прогулянки я багато дізнався про голландську архітектуру і побачив цікаві нічні пейзажі. Я спершу не сприйняв його за бомжа, він під’їхав на велосипеді до лавочки, на якій я сидів, і вмостився читати газету. Був доволі охайно одягнений і мав при собі мобільний телефон. Коли ми розговорилися і він дізнався, що я нетутешній, вважав за необхідне допомогти полегшити мені години очікування потяга до Німеччини. Тільки згодом я побачив, що мій новий знайомий спить біля входу до супермаркета…
– Про що ти мрієш?
– У найближчих планах – вступити до вищої школи музики «Hanns-Eisler» в Берліні, а потім час покаже. Темп життя тут швидкий, і все швидко міняється.