Інформаційний простір Тернопілля

Письменник і воїн – заступник командира добровольчого батальйону «ОУН» Борис Гуменюк, який родом з Тернопільщини, створив на полі бою нову збірку поезій «Вірші з війни».

Невеличка книжечка, яка вмістила квінтесенцію думок, почуттів та емоцій, збурених новітньою війною, стала бестселером на Форумі видавців у Львові, куди ненадовго завітав автор. Незважаючи на шалену зайнятість, Борис люб`язно погодився поспілкуватись із кореспондентом Укрінформу.

– Борисе, Ваша нова збірка поповнила авторську бібліотечку, що складається з дуже неординарних і неоднозначних творів. Один із них – «Лук`янівка», написаний після двох років, проведених у СІЗО. За що Вас було ув`язнено? Політичне переслідування?

– Ні. Це не було політичне переслідування. Але кому тепер це цікаво? Зараз у нас війна. І людей повинні цікавити її події та секрети. Я взагалі дивуюся, що в такий час хтось стежить за рейтингами політиків, які рвуться до Верховної Ради, чи ще чимось суєтним. На мою думку, зараз взагалі треба призупинити діяльність політичних партій, розпустити парламент, відмінити усі розважальні заходи.

У нас кожного дня гинуть люди, гинуть наші хлопці. І не тільки вони, але й цивільні. І мова не про те, щоб оголосити суцільний траур. Але будь-які концерти, шоу на телебаченні треба призупинити. І байдуже, – хто і як на це буде дивитися і що говорити. Більше того, Президент повинен зосередити всю владу у своїх руках, тому що рішення потрібно приймати швидко, іноді навіть миттєво. Нема часу готувати законопроекти чи постанови. Немає часу передавати їх з кабінету в кабінет. Тому президентські укази, постанови, універсали повинні мати силу закону, інакше можна втратити країну.

– Не вважаєте, що частину її ми вже втратили?

– Ніколи ми її не втратимо – незалежно від того, як буде поводити себе українська влада. Ніколи добровольці з цим не погодяться. Я буду воювати, доки ми не визволимо усю нашу землю, в тому числі й Крим. Ми будемо знищувати ворога, незалежно від того, якою буде точка зору в Києві.

– Ви не боїтеся спровокувати цими словами нову хвилю агресії й нові «мотивації» з боку північної сусідки?

– А мені байдуже. У нас іде повномасштабна війна, і як тільки ми погодимось поступитись якоюсь часткою, хоча б Кримом, – у нашої країни не буде майбутнього. Ми будемо тоді нацією і державою, яка програла у війні, у якої забрали територію. Наше суспільство впаде у глибоку депресію, яка позначиться на всьому – від економіки до демографії. Бо ніхто не захоче будувати добробут чи народжувати дітей у країні, яка програла війну. Яка просто злякалася, що буде війна і жертви. Так, будуть жертви.

Якщо говорити про цю війну, то можна сказати, що жертв ще не було. В часи Другої світової Ватутін (генерал армії Микола Ватутін – ред.) втопив у Дніпрі, за різними підрахунками, від 100 тисяч до мільйона солдатів. Тому сьогоднішні втрати на Сході, як цинічно це не звучало б, – це статистика одного середньостатистичного бою. Основні жертви ще попереду. І не потрібно розслаблювати людей. Бо суспільство зараз і так абсолютно розслаблене. Рівень його безсовісності просто зашкалює. Люди купують дорогі авто, дорогі квартири, їздять відпочивати і відправляють дітей на дорогі курорти, заробляють гроші на продажі амуніції у той час, коли інші розплачуються життям. Я б, як тільки хтось виставив на продаж каски, бронежилети чи ще щось подібне, брав його в наручники, а товар безкоштовно відправляв у армію.

– В одному зі своїх інтерв`ю Ви зазначали, що «на генетичному рівні» задовго до нинішніх подій відчували, що звір нападе з півночі. Звідки такі передчуття?

– А в України ніколи не було іншого ворога. Давайте не будемо нікого обманювати. Те, що Україна з кимось воювала, було локальними непорозуміннями. У нас був і залишається єдиний ворог – Росія. І оскільки ми не можемо поміняти географію і маємо такого сусіда, ми повинні покінчити з його претензіями раз і назавжди. Бо якщо ми не зробимо цього зараз, наші діти через 10 років повернуться на поле бою, у ті самі окопи і будуть вирішувати те, на що нам зараз забракло мужності. А якщо не діти, то через 30-40 років будуть гинути внуки. Наші київські князі породили це непорозуміння під назвою Росія, і нам з ним розбиратись. Якщо ми йому не вирвемо жало, а лише відрубаємо хвіст, він відросте, і звір знову буде думати про те, як нас проковтнути. І все продовжуватиметься – так, як це було протягом усієї нашої історії.

– Чи можемо ми розраховувати на допомогу з-за кордону?

– Сто років тому Антанта, в яку входили ті ж країни, що й зараз у НАТО, спокійно спостерігала, як Україна боролась із більшовицькою Росією. Те ж саме відбувається тепер, коли Україна знову зайшла в клінч із Росією. Вони цинічно й підло спостерігають, чим це закінчиться. Бо всі мають єдиний інтерес: щоб Росія ослабла в боях з Україною, щоб вона виснажилась у цій війні, а потім її роздерибанити. Ось коли це буде зроблено, тоді й можна буде про щось говорити. А поки цього не станеться, поки імперія не розпадеться на десяток країн, завжди матимемо загрозу з цього боку.

– Наскільки суперник переважає нас, на вашу думку?

– Якщо винести за дужки ядерну зброю, а ми її виносимо, бо інакше Росія отримає удар у відповідь, то ми можемо собі дати раду з цим противником. Хтось там зверху виправдовується, що за Крим ми не воювали, бо на той час в Україні з 250 тисяч військових боєздатною була лише п’ята частина підрозділів. Тепер, за оцінками військових експертів, в Україні бойова кількість складає близько 45 тисяч вояків. Стільки ж є у росіян (на західних кордонах РФ – ред.). Тобто, сили рівні, бо, за великим рахунком, воюють не танки, а люди.

Ми зараз б`ємося на куражі. Кураж у нас зашкалює, патріотизм зашкалює. Вони ж добре вишколені, добре воюють, до зубів озброєні, а от з мотиваційною частиною мають проблеми. Тому що як би їх не накручували, що ми хунта, бандерівці, людоїди, але – ця мотивація слабка. Скільки не говори, що ця людина погана й найгірша, цього недостатньо, щоби вдарити її по голові сокирою. Для цього треба, щоб ця людина вдерлася у твій дім, підпалила його, гвалтувала твою дружину і вбивала твоїх дітей.

У нас власне така мотивація є, тому ми виграємо. Зрештою, проти нас не буде воювати увесь російський народ. Там уже 15 відсотків незгодних з політикою х…ла. Ця критична маса буде назрівати. Як це жорстоко не звучить, її треба підсилити потоком цинкових трун. У відповідь на білий путінський конвой туди мають їхати від нас чорні колони з вантажем 200. Щоб їхні матері, дружини, діти вийшли на вулиці й запитали: «Що в Україні роблять і за що там гинуть наші рідні?». Адже росіяни вже понесли чималі втрати, а до Нового року ці втрати можуть бути більшими, ніж за десятиліття афганської війни. – Афганістан виправдовували інтернаціональним обов`язком…

– Афганістан виправдовували інтернаціональним обов’язком …

– Вони вміють знаходити мотивації. Але вони були і є слабкими. Не прийшов же український солдат чи «правосєк» і не вбив російського солдата під Псковом чи Рязанню. Це вони прийшли на нашу землю і тут загинули. І як не зомбуй людину, у неї є критичний мінімум мозку, серця і душі, щоб зрозуміти, що щось тут не так. Що її просто дурять. Звичайно, ми вже не будемо добрими друзями. Але якщо вони вибачаться і компенсують збитки, ми їх зрозуміємо. Хоча не знаю, як можна компенсувати матері втрату сина, чи дітям – батька. Але нехай вони спробують хоч якось це зробити.

– Це – з царини фантастики, адже Путін, що не кажи, є виразником своєї системи і свого народу.

– Ну, то здохнуть. Хай готують морги. Ми їх будемо знищувати. Не треба з ними домовлятися. Нема про що з ними домовлятися. Треба, щоб говорили танки і гармати.

– А настрій їхніх солдат, з якими ви стикаєтесь лицем до лиця? Це правда, чи нас потішають, що вони не хочуть воювати?

– Багато хто навіть не знає, куди він потрапив. Багато несвідомої пацанви. Але вони солдати. Вони люди під присягою і не можуть сказати: «Ні!».

– Але наскільки ретельно вони виконують свій «обов`язок»?

– Розумієте, коли вони в окопах, а ми навпроти і в них стріляємо, вони елементарно повинні відстрілюватися, навіть якщо не хочуть убивати. Просто рятуючи своє життя. Російський солдат – наш мимовільний ворог, мимовільний убивця, бо так склалося. Хоча також є там і звірі, і садисти на генетичному рівні. Але ця ненависть, врешті, зжере її носіїв.

– Ми після Афганістану отримали тисячі людей зі зламаною психікою, а нерідко – навіть готових іти на злочини. Чи не спіткає нас таке ж лихо після цієї війни?

– Думаю, що ні. У мене є друзі, які були в Афганістані. Вони не вважають себе героями. Адже були в тій же ситуації, що тепер російські вояки. Багато з них не скористалися ні своїм статусом, ні належними пільгами. Я знаю також хлопців, які відмовлялися там воювати і відсиділи по три роки на нарах за дезертирство. Такий же вибір зараз є і в росіян.

У наших хлопців – інша психологія: вони убивають, боронячи. Можна кров’ю забруднити руки, а можна їх очистити. Наші – очищені кров`ю. Ось і вся різниця.

Інша річ, що суспільство повинно відігріти душі своїх воїнів, оточити їх любов`ю і підтримкою, щоб хлопчина, який втратив кінцівку, не шукав із батьками кошти на протез. Я розумію, що в держави нема грошей, кошти йдуть на війну. Тоді конфіскуйте дорогі автівки, дорогі квартири. Заберіть у кожного, хто має понад мільйон, 20 відсотків прибутку. Дайте йому сертифікат, що повернете за якийсь час після війни. Не треба панькатися. У нас війна, і тут не місце для збагачення й розкоші.

– Що найстрашніше для Вас на війні?

– Найстрашніше те, що доводиться воювати на два фронти. Є агресор. Зовнішній ворог, з яким потрібно битись. І це зрозуміло. І є якісь незрозумілі процеси, які відбуваються всередині країни. Є люди, які кажуть: от ви там перемагайте, а потім наведете лад і вдома. Не буде такого. А ви для чого? Навпаки, ми на вас сподіваємося, що поки ми воюємо, ви вдома зробите порядок. Що ми, вигравши війну, повернемось в іншу країну: без корупції, бандитизму і злодійства.

Зараз ви лежите на диванах і спостерігаєте за війною, а тоді будете так само спостерігати, як ми робимо розбірки на Печерську? Я особисто цього робити не буду. Мені як добровольцеві не до лиця займатися політикою чи політиканством. Мені, як і всім нам, зараз надходять «заманливі» пропозиції стати окрасою якогось виборчого списку, щоб потім під цим прикриттям протягнути до Ради лайно. Не дочекаються.

– А які найзворушливіші моменти спіткали Вас на фронті?

– У нас – батальйонне весілля. У формуванні є дівчина з Черкаської області, яка прорвалась до нас, щоб бути поруч зі своїм хлопцем, з яким познайомилася на Майдані. Це було більше місяця тому. Коли ми з Черкас везли добровольче поповнення для батальйону, Мальвіна нишком забралась у багажник нашого «буса» і просиділа там до Кременчука, де ми зробили зупинку. Хотіли її відправити назад, проте дівчина так плакала і просилася, лякала, що втопиться, стане край дороги тополею, що ми нарешті розчулилися і взяли її з собою за умови, щоб куховарила, надавала первинну медичну допомогу. Цим вона і займається вже майже два місяці.

Зараз вони з коханим, позивний якого Леннон, на ротації у Київській області. І там у селі Комарівка відбудеться їхнє весілля. Повінчає пару наш батальйонний капелан отець Павло. Будуть на весіллі всі, хто не на передовій, в тому числі командир батальйону.

– Як Ви розцінюєте те, що ті, хто стояв з Вами на Майдані, зараз можуть воювати по інший бік барикад? Зокрема, той же лідер ДНР Захарченко?

– Насправді про Захарченка не можу нічого сказати. Але не вірю, що проти нас стоять майданівці. Бо не можуть люди, які стояли проти Януковича, стріляти в однодумців. Це неправдива інформація.

– Нещодавно про зустріч із Захарченком і його бажання «побудувати» Донбас без олігархів розповіла Руслана.

– Руслана дуже гарно співає. Тож нехай вона займається тим, що до снаги, і не коментує того, в чому не розбирається.

– Як Ви почуваєтесь у світі, де немає війни?

– Потроху адаптуюсь. А коли лише приїхав на Форум, здригався від кожного телефонного дзвінка. Адже можуть телефонувати хлопці з передової. Можуть повідомити, що, не дай Боже, хтось загинув чи поранений. Коли я там, мені спокійно, бо я поруч із ними. Коли я тут – з кимось зустрічають, кудись ходжу, а душа, думки і серце – однаково там. Але поступово тривога відлягає.

– Кажуть, коли гримлять гармати, музи мовчать. Ваша ж муза заговорила дуже виразно саме серед гуркоту гармат і полум’я «Градів»…

– Культура має на це відгукуватись. Культура має на це рефлексувати. При всій повазі до журналістів, вони подають подію в локальному вимірі, а письменники – у глобальному. Художня правда завжди правдивіша за просто правду. Письменник завжди кращий свідок за самого учасника подій. Тому ми мусимо робити свою роботу.

– А чим будете займатись після війни?

– О, це дуже далеко. Спочатку треба виграти цю війну, а вона – надовго. По-суті, це «столітня війна»…

Укрінформ