Інформаційний простір Тернопілля

Руслана Кушнір – перший заступник голови Лановецької районної державної адміністрації. З 2000 року очолює районну організацію Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», мати двох синів і надзвичайно творча людина.

Вона вважає, що кожен творець своєї долі і тільки наполегливою працею можна досягти успіху.

– Пані Руслано, ви сьогодні кандидат у народні депутати від Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина». Що відчуваєте при цьому?

– Для мене це надзвичайно велика відповідальність. Відповідальність перед людьми, перед собою, перед своєю родиною. Адже скільки б ми не вважали себе самодостатніми, ми завжди повертаємося до першоджерел. Моїм першоджерелом є батьки. Вони – прості люди, без посад і зв’язків. Мама – пенсіонер, а батько – так сталося в житті – більше десять років тому як помер після тяжкої хвороби. Незважаючи на це я завжди відчувала і відчуваю їхню підтримку. А ще своєю родиною вважаю «Батьківщину». Тому що завдяки партії я сформувалася як керівник. Я зуміла в районі знайти однодумців, зуміла об’єднати їх в одну команду.

– Уже віддавна прийнято вважати, що на керівних посадах в Україні не так багато жінок. Жінкам просто не довіряють чи, можливо, причина в іншому?

– Суспільству ще справді важко сприймати жінку-керівника. Очевидно, причина тут у менталітеті українця. У нас звикли жінку бачити вдома, в сім’ї, знаєте, такою ніжною, домашньою. Зрозуміло, що керівна посада вимагає інших рис: наполегливості, вимогливості. Разом з тим жінка за своєю генетичною природою надзвичайно відповідальна, що, ясна річ, спричиняє вимогливість і до себе, і до підлеглих.
Вважаю, що лише «Батьківщина» дотримується принципів гендерної рівності. Можливо, тому, що лідер у нас теж жінка – Юлія Тимошенко. Завжди уважно стежила за тим, як вона проводила засідання Кабміну: вміло розставляла акценти, давала чіткі доручення. Я багато вчуся у неї бути жінкою-керівником.

– Ви і в політиці не новачок, і на керівних посадах не перший рік…

– Так, звичайно. У 23 роки, коли в Україні формувалася система центрів соціальних служб для молоді, я за конкурсом була призначена директором Лановецького районного центру. Тоді і почався мій перший досвід: перші невдачі, і перші успіхи. Це змушувало мене постійно вчитися, удосконалюватися і підвищувати свій професійний рівень. Як результат, у 2001 році я отримала Почесну грамоту Кабінету Міністрів України. А після Помаранчевої революції була призначена заступником голови Лановецької районної державної адміністрації.

– Вже не перший рік в Україні порушується питання адміністративно-територіальної реформи і децентралізації влади. Це була одна з вимог Майдану. Наскільки реально її втілити в життя?

– Для мене це питання також не є новим, оскільки більше чотирьох років – з 2006 по 2010 рік – я працювала в місцевому самоврядуванні: депутати Лановецької районної ради обрали мене заступником голови райради. Тож добре знаю проблеми територіальних громад, неодноразово побувала в сільських закладах культури, школах та ФАПах, спілкувалася з людьми.

Не на словах знаю можливості сільських бюджетів, тому не до кінця розумію той спосіб вирішення питання децентралізації влади, який пропонує Адміністрація президента. Адже не передавши на місця реальні фінансові ресурси, не забезпечивши розвиток інфраструктури, не можна буде аргументовано пояснити громадам доцільність їхнього об’єднання.

– Як вам жилося за правління режиму Януковича? Чи Лановецька «Батьківщина» відчувала на собі якісь утиски, репресії, переслідування?

– Після приходу до влади Партії регіонів, в тому числі і в нашому районі, я не повернулася на посаду державного службовця, оскільки для мене це було непоєднувано працювати у виконавчій владі разом з регіоналами. Але оскільки жителі району на виборах до органів місцевої влади висловили довіру партії «Батьківщина», в тому числі й мені бути депутатом районної ради, тож вважала своїм обов’язком залишатися з людьми. Відтак як керівник найбільшої в райраді депутатської фракції «Батьківщина» на кожній сесії боролася зі злочинним режимом, намаганнями тодішнього керівництва району зловживати своїм службовим становищем: вони то землю собі і своїм родичам роздали, то почали керівників звільняти без рішення сесії. Основною моєю зброєю було слово та депутатське звернення.

– А далі був Майдан…

– З початком революційних подій в державі я разом із небайдужими ланів чанами-патріотами організували ланівецький Майдан. Я очолювала Штаб національного спротиву в районі. Займалася організацією поїздок на Євромайдан, збором та доставкою продуктів. Ми щодня виходили на центральну площу міста, проводили народні віча. Нам було важко, холодно, нам телефонували і погрожували. Але ми вистояли. Як депутат – була ініціатором проведення позачергових сесій райради та прийняття звернень щодо суспільно-політичної ситуації в державі. Наші звернення оскаржувалися прокуратурою та скасовувалися судом, але ми знову збиралися і висловлювали свою громадянську позицію. За моєю пропозицією та рішенням сесії прапор Євросоюзу ще з грудня 2013 року майорить на адмінбудівлі в Ланівцях.

Вже після закінчення революційних подій ми одні з перших в області встановили в Ланівцях меморіальну дошку Героям Небесної сотні. І хоча, на щастя, з нашого району ніхто не постраждав, але ми вважали своїм обов’язком зробити місце пам’яті справжнім Героям України.

Зараз, як ви знаєте, відбуваються трагічні події на Сході України. Члени партії «Батьківщина» також перебувають на передовій, захищаючи територіальну цілісність держави. Один із них – наш партієць Іван Вишневський, який з 1 грудня перебував на Майдані, а потім у складі добровольчого батальйону «Айдар» вирушив на Схід. Навіть не зважаючи на сімейні обставини – смерть батька – він не залишив своїх побратимів. Ми підтримуємо з ним постійний зв’язок, тож з перших вуст знаємо про проблеми бійців на передовій і намагаємося всіляко їм допомогти.

– На хвилі революційних подій ви повернулися у виконавчу владу. Наскільки змінилося ставлення людей до влади і наскільки змінилася сама влада?

– Оновлення влади було чи не однією з основних вимог Майдану. Люди вимагали, щоб до влади прийшли професійно підготовлені спеціалісти. Але, на жаль, оновлення влади, як і будь-які кардинальні зміни в державі чи в суспільстві це не одномоментна дія. Є багато бюрократичних перепон. На сьогодні в районній держадміністрації змінився лише голова та його заступники. За діючим законодавством не так легко звільнити чиновника, навіть якщо він був фанатичним прихильником Партії регіонів і якщо через його дії чи бездіяльність завдано шкоди державним чи суспільним інтересам.

Якщо чесно, я ніяк не можу зрозуміти той тип людей, який прийнято називати пристосуванцями. Вони думають, що змінивши чергову партію і політичне забарвлення, мають моральне право і надалі займати відповідні посади. Для мене ж влада – це служіння людям, а не так як для них – прислужництво.

– Наостанок повернемося до особистого. Кажуть, якщо жінка активна в професійній чи громадській роботі, то вона нещаслива в особистому житті.

– Це не про мене! Я маю прекрасну родину, чоловіка Ігоря, двох синів, які мене підтримують і розуміють. У нас з чоловіком багато спільних інтересів і про роботу вдома ми не говоримо. Колись одного разу чоловік мені сказав: «Хай лідером у нас будеш ти!». Ви знаєте, після цих слів я ще більше почала його поважати. Тим більше, що усього в цьому житті він досягав сам. Став директором школи не тоді, коли я була «при владі» – це його особиста заслуга. Те ж саме і з дітьми. Старший син, прекрасно співає, раніше займався у студії «Сім сходинок», перемагав у конкурсах. А зараз – студент 3 курсу Національної музичної академії ім. П.І.Чайковського. І досяг він цього не тому, що його мама має чи мала певну посаду – це його праця, бо музика, як і політика, не має вихідних.

Знаєте, сила жінки – у її родині. Ми з чоловіком прожили разом і студентське життя в Кременці, і в Івано-Франківську. Ми розуміємо один одного, ми довіряємо один одному. А тому мені (перейду до своєї і громадської, і службової діяльності) при усіх труднощах, величезній зайнятості хочеться з радістю йти на роботу і з такою ж радістю повертатися до сім’ї. Єдине чого мені катастрофічно не вистачає – це часу.