Інформаційний простір Тернопілля

Перехід громад УПЦ (МП) до УПЦ КП — тема, що перебуває на вустах у багатьох українців, на шпальтах і в об’єктивах багатьох ЗМІ.

Якщо в УПЦ (МП) з цього приводу говорять про переслідування і провокації, то в УПЦ КП — про усвідомлення віруючими необхідності Української Церкви. Як бачать ситуацію на місці самі громади, що спронукає людей покидати Московський Патріархат, РІСУ з’ясосувала на прикладі села Бутин на Тернопільщині в активіста громади Юлії ЦИМБАЛЮК.

— Чи перехід громади до УПЦ Київського Патріархату був рішенням самих парафіян? Адже можна почути, що парафіями УПЦ (МП) ходять якісь агітатори зовні і переконують перейти до УПЦ КП.

— Так, внутрішнім рішенням. І це сталося практично на одному подиху. Агітаторів у нас не було абсолютно. Чужі люди були у нас тільки з іншої сторони, з Московського Патріархату.

— Ви також були прихожанкою УПЦ (МП)?

— Так, я тут хрещена. Але я в останні роки не активно відвідувала церкву. Раніше ходила частіше, бо у нас був священик, який читав Євангеліє українською мовою. Після того, як змінилося у сторону церковнослов’янської, я не знаходила заспокоєння у себе у храмі. Ходила до церкви, але дуже рідко.

— Що стало безпосереднім поштовхом до зміни юрисдикції громади?

— Все почалося у лютому 2014 року, коли розстріляли наших хлопців на Майдані. Ми звернулися до тодішнього нашого священика, отця Віталія, щоб відслужити панахиду за загиблими і молебень за учасниками Майдану. Він відмовився.

З нашого села у тих подіях брали також двоє хлопців-студентів. Вони розповіли, що коли разом з іншими майданівцями тікали від міліції, добігли до Києво-Печерської лаври. Але їм відмовилися відкрити ворота… Люди у селі були вражені, багато говорили про це. Батьки тих студентів були особливо вражені. Мама одного студента була настільки затятим прихильником Московського Патріархату, що й слухати про щось інше не хотіла — настільки свято вірила. Але ця подія жінку так вразила, що вона зараз тут (у Київському Патріархаті) і мови про інше бути не може. Просто дитина сказала: «ноги моєї там більше не буде». Але жінка сказала: «якщо мої діти, то і я з ними». Церква повинна відкривати двері перед всіма страждущими, а перед нашими дітьми закрили!

— Як реагують на події сусідні села?

— Люди з Мишківців, де є громада Київського Патріархату, нас дуже підтримують. І не тільки вони, а й Старий Вишнівець, Вишнівець. Мене дуже багато людей запитують про стан справ, кажуть: «Слава Богу, що вже у Бутині». Хочу подякувати мишковецькому хору, який нас просто виручає. У нас є хор, але поки ще важко зіспіватися, а їхній дяк, пані Галина допомагає. Вона вкладає свою душу у наш хор.

Священик, який зараз служить у нас, отець Михайло, молодий, але у нього є велике бажання є працювати на благо Христової церкви, України та нашої громади. Одним з перших його питань до мене було: «Як зробити, щоб діти потягнулися до церкви? Ви мені допоможете в тому?». Я йому сказала: «Якщо ви потягнетеся до дітей, то діти потягнуться до вас, а ми вам допоможемо». Я працюю в школі, зрозуміло, що діти хочуть чути Боже слово рідною мовою. Приклад нашого села, коли на Богослужіння українською приходять так багато людей, доводить це. Переконана, що церква, в якій немає дітей, не має майбутнього.