Інформаційний простір Тернопілля

У своєму блозі на “Новом времени“ народний депутат, радник Президента, Заслужений лікар України і громадський діяч Ольга Богомолець розмірковує про вічність та безіменних героїв.

“Вони назавжди залишаться в українській історії безіменними героями неоголошеної війни. Їх тіла ніколи не будуть опізнані.

У дитинстві у мене була подруга. А у подруги була бабуся. Мила, весела жіночка, котра наспівувала пісні, читали вірші та змушувала нас робити вранці зарядку. Про неї говорили, що вона чекає чоловіка з фронту. І я все не могла второпати, у свої цілих дев’ять років, кого ж можна чекати в 1975 році, якщо війна закінчилася тридцять років тому? Але оточуючі, здавалося, розуміли, про що йде мова.

«Трикутник» на свого Сергія, який зник безвісти в 1942 році, і його листи Людмила Павлівна показувала нам – малечі, іноді читала. Померла вона в 2003 році і до останнього говорила про те, що можливо, чоловік просто не пам’ятає свого імені, тому не може повернутися додому. Що їй довелося пережити за ці роки очікувань, знають тільки вона та її діти.

Сім’ї фронтовиків, сім’ї загиблих (з похоронками) і сім’ї, зниклих безвісти, жили в СРСР зовсім по-різному. Сім’ї безвісти зниклих, ніколи не були під захистом держави і не отримували ніякої допомоги і підтримки.

Згадала я про цю бабусю, коли аналізувала чергові звіти з лабораторій по роботі з ДНК–профілями невпізнаних тіл загиблих. Робота тисне морально, коли переглядаєш сухі цифри, але за ними стоїть можливість для рідних забрати і поховати своїх безвісти зниклих героїв, отримати матеріальну компенсацію від держави. Сьогодні вже вдалося встановити за ДНК імена 118 загиблих героїв. А за оцінками МВС, необхідно ще знайти близько 2500 людей, зниклих в Луганській та Донецькій областях. Страшна цифра для XXI століття. Для будь-якого століття і часу.

Родичів, які вже здали аналізи ДНК, всього 639 осіб. Значно менше, ніж заявлене число зниклих безвісти. Хтось сподівається на диво і до останнього чекає вісточки, хтось знає, що син і батько перебувають у полоні, просто не можуть подати знак. Причини у людей різні. А спеціальні служби продовжують пошук людей, зниклих безвісти, продовжують приймати аналізи ДНК, продовжують шукати останки загиблих хлопців.
Але у всій цій киплячій, небезпечній і скорботній діяльності з’явилася цифра, яка вже кілька днів пульсує кров’ю у мене в скронях і змушує стискатися серце. Сто Сімдесят Один. І перед очима жорстокий рядок звіту: «За Даними ДНДЕКЦ МВС, станом на 12.12.2014 ДНК-профіль не вдалося виділити зі 171 біологічного зразка, відібраних у невпізнаних тіл».

Це означає, що у 171 знайденого тіла не вдалося виділити ДНК, у зв’язку з повним руйнуванням білкових структур. І тепер вони не Рома, Саша і Тарас, а 171 безіменна могила невідомих солдатів – героїв, загиблих на неоголошеній війні під назвою АТО. 171 Герой, якого не дочекається з війни 171 мати, батько або дружина, за якого не вийде заміж 171 наречена. І ще діти. Скільки їх – не знаю – сироти або ненароджені.

Поминати цих хлопців ми тепер зможемо тільки по цим іменам:

Перший,

Другий,

Третій ..

Сто сімдесят перший …

Але частинка їх – хочемо ми того чи ні – назавжди залишиться жити в кожному з нас. Тому що ніхто не знає, кого близького для себе він міг втратити, втративши Їх. «Немає людини, яка була б як Острів, сам по собі, кожна людина є частина Материка, частина Суші; і якщо хвилею знесе в море берегову Скелю, меншою стане Європа, і так само, якщо змиє край мису або зруйнує Замок твій або друга твого; смерть кожної людини зменшує і мене, бо я єдиний з усім людством, а тому не питай, за ким дзвонить дзвін: він дзвонить за тобою ». Е.Хемінгуей. “