Інформаційний простір Тернопілля

Він народився у Франції 76 років тому, служив за Уралом, зіграв понад 300 ролей у Тернопільському академічному обласному драматичному театрі імені Тараса Шевченка.

Проте з-поміж ролей є одна, яку він залюбки грає щороку, ось уже 58 літ поспіль. Зрештою, це не просто роль – образ, своєрідний новорічно-казковий бренд. Адже ім’я Михайла Безпалька напередодні Нового року занесено до Національного реєстру рекордів України за найбільшу кількість зіграних ролей в образі Діда Мороза.

УКРАЇНСЬКИЙ ДІД МОРОЗ ІЗ «ФРАНЦУЗЬКИМ КОРІННЯМ»

– Михайле Антоновичу, виходить, що ваш персонаж – Дід Мороз має «французьке коріння»?

– Це не зовсім так. Я – українець, і мої батьки українці. Але сталося так, що в 30-х роках минулого століття, у пошуках кращої долі й роботи, моя родина подалася до Франції на заробітки. Там я й народився у 1938 році в Ліонському передмісті Гінь. У Франції закінчив перший клас. Потім, уже після 1945 року батьки повернулися в Україну, до Тернополя.

– Скільки вас знаю, а це вже десь із тридцять років, завжди відзначаю певний шарм у вашому одязі, у манерах, щось є у них, мені здається, від французької аристократії. А ще – отой ваш специфічний тембр голосу, чіткість у вимові – все разом «тримає» співбесідника.

– (Сміється) Ну, не знаю, щодо аристократизму не мені судити, а над голосом, тим більше, – голосом актора, вимовою, артикуляцією потрібно працювати усе життя. А надто – коли доводиться грати характерні ролі, де голос – неодмінна складова певного образу.

– Отож, про ваш, мабуть, найголовніший сценічний образ – Діда Мороза, у який ви щораз органічно вживаєтесь ось уже 58 років…

– Дійсно, саме цей образ мені дуже дорогий. Передусім, це – одна з моїх перших ролей. Згадую післявоєнний Тернопіль, куди ми приїхали з батьками. Усюди зруйновані будинки, ранкові черги за хлібом, іншими продуктами. А поміж тим – навчання у місцевій гімназії, потім – театральна студія при Тернопільському музично-драматичному театрі. Тоді я ще юнаком уперше зіграв роль Діда Мороза для тернопільської малечі. Хвилювався страшенно! Боявся відступити від сценарію, проте все пройшло добре: роздав дітям подарунки, цукерки – все було дуже скромно, адже ж післявоєнний час, розруха…

– Так що, початок вашого «дідо-морозівського марафону» покладено у Тернополі. І куди далі пролягла дорога цього персонажа?

– Знаєте, давайте, я краще покажу фотоальбом: у ньому, по суті, зафіксовано основні віхи мого творчого життя, в тому числі й ті моменти, коли переодягався у Діда Мороза.

ВІД ТЕРНОПОЛЯ – ДО ЗАУРАЛЛЯ

Михайло Антонович тримає у руках товстезний альбом, у ньому – газетні публікації, фрагменти інтерв’ю, окремі світлини, пам’ятні дипломи, грамоти. Тут, ніби у калейдоскопі, постають театральні фрагменти з життя актора Михайла Безпалька. Серед сценічних образів чи найчастіше в очі кидаються фотографії, на яких мій співрозмовник – у новорічній шубі Діда Мороза.

– До слова, скільки їх, отих костюмів у вас, пане Михайле, було? І які найбільш пам’ятні?

– Точно сказати не можу, скільки того вбрання було. Деяке мені, як кажуть, було передано як театральна «спадщина» від моїх попередників – Дідів Морозів із Тернопільського драмтеатру. А потім дещо поновлювалось. То білі чобітки-бурки пошиють, то шапку «дорогоцінним» камінням розшиють костюмери, то нову патерицю прикрасять. До речі, я років з двадцять мав одну і ту ж патерицю, а потім так трапилося, що мусив іншу використовувати. Мені навіть доводилося «дідморозувати» в одежі Бориса Годунова.

– А це ж чому?

– Коли служив у 60-роки за Уралом, у Свердловській області, в Будинку офіцерів вирішили провести свято «Русской зимы». Роль Діда Мороза дісталася мені, бо військове керівництво вже знало про моє специфічне сценічне амплуа. І от, привозять мені шубу з соболя, комір із песця. Я аж оторопів. А ще – хутряна шапка, чобітки з блискітками, все аж вилискує. Речі ті з запасників Свердловського оперного театру привезли. Згадую, як потому Дідом Морозом зі Снігуронькою виїхав саньми на вулиці міста: трійка коней мчить, дзвіночки теленькають, мороз, сніжок, вітер в обличчя, а я, весь червоний від холоду, хоча і в хутрах, піднімаю високо посох і вітаю усіх з Новим роком! Ось тут, в альбомі, бачите – навіть Похвальний лист маю від армійського керівництва за те, що гарно провів свято.

– А куди ще носила «трійка коней» чи просто – новорічні дороги водили вас?

– Та усюди. Куди кликали. Принаймні, у Тернополі, в області, побував, уже здається, геть у всіх школах і дитячих садках. А ще – Львівщина, Прикарпаття, Волинь, їздив і до Києва, у східні області України. І це не тільки дитячі ранки, але й «Свята зими», «Маланка», «Водохреща», «Стрітення», різні новорічні корпоративи. Фактично, від свята Миколая – до Водохреща, це саме той час, коли у Діда Мороза – «жнива».

– Напевно, у такий період із Дідом Морозом трапляються різні несподіванки, пригоди?

– Всілякі оказії були. От, я казав, що 20 років мав один посох, а тоді він у мне зник. І не просто зник, по суті його… поцупили.

Сталося так, що після одного дитячого новорічного ранку у Тернополі я взяв таксі й поїхав у бар, де наступного дня мав відбутися новорічний корпоратив, куди мене запросили. Хотів глянути на приміщення, освітлення, який буде звук, обговорити сценарій. Вийшов із таксі, і щоб не нести увесь антураж, що належить Діду Морозу, залишив це при вході. А коли через півгодини повернувся, то речей уже не побачив… Господарі бару викликали міліцію, там пообіцяли знайти злодюжку, але ніхто так ані одягу, ні взуття для Діда Мороза, ні самого злодія не знайшов…

– Новорічна вечірка була зірвана?

– Ні, в жодному разі! Я сам, по суті, зробив собі шубу – обшив старе пальто червоним полотном, позичив білі чобітки, шапку теж якось підладнав, посох зі старої гілляки вистругав й успішно провів новорічний вечір.

НЕ СВАРІТЬ СВЯТОГО МИКОЛАЯ З ДІДОМ МОРОЗОМ

– Михайле Антоновичу, останнім часом поширені думки, що, мовляв, Дід Мороз – персонаж не зовсім наш, що це – надуманий радянський казковий персонаж, а от Святий Миколай нам історично ближчий.

– Це все такі дурниці, що просто не хочу на них звертати увагу. Ви ж послухайте, я спеціально в архівах цікавився, етнографів розпитував, фольклористів. Виявляється, Дід Мороз – персонаж, якому вже понад 300 років! А «Снігуронька» — опера Римського-Корсакова? Вона написана на сюжет казки Олександра Островського ще у 1881 році! Які «совіти», яка там радянська влада? А поміж тим, у цій опері «Снігуронька» народна мудрість тісно сплітається зі світом глибоких почуттів і високої поезії. Саме у ній в казковій формі прославляється добро, любов до людей, сила і привабливість мистецтва та краси. І Дід Мороз у ній – один із головних персонажів. Так що, не варто «політизувати» Діда Мороза.

– До речі, й у деякі новорічні дитячі пісні дехто радить внести зміни, бо вони звучали в пріснопам’ятні радянські часи.

– Які ж це нісенітниці! Та ж пісні «У лісі, лісі темному…» вже більше 200 років! Ну, не хоче хтось водити хоровод навколо ялинки під цю пісню, то в чому справа, нехай співає іншу, скажімо, оту – «Білий снігу-сніженьку, застели доріженьку, від хати – до хати Новий рік стрічати…». Головне, щоб він був, отой новорічний настрій для малят і дорослих, котрі хочуть зробити свято, аби не перетворювати своє життя в рутину.

– Знаю, що вам в останні роки доводиться грати й роль Святого Миколая, якого іноді протиставляють Дідові Морозу.

– Наступного року буде 25 літ, як я граю і цю роль. Скажу відверто, навіть розпитував священиків, як потрібно втілити цей образ. І знаєте, що вони мені сказали? Кажуть, не треба, аби до цього персонажа діти підходили і читали йому молитви, цілували у руку, як священикові. Потрібно, щоб це був узагальнюючий образ доброго святого, який за велінням Всевишнього 19 грудня обдаровує чемних дітей, кладучи їм гостинці під подушку. Коли приходжу до дітей, кажу, що я маю прутики, але це не для вас, дорогі дітки, бо тут усі – чемні й слухняні, правда ж? Як і гречку, яку я приніс: ніхто не буде на неї клякати у куточок, це все ми віддамо горобчикам. І діти полегшено-радісно хором промовляють «Так!». Тобто, йдеться про те, що кожне свято – і День Святого Миколая, і Новий рік з Дідом Морозом мають право на існування і не суперечать одне одному.

Так що, не забирайте у дітей казку, дорослі. Це два свята, які дозволяють дітям повірити у добро, щиро приймати все, що дарують у такі святошні дні й Святий Миколай, і Дід Мороз. У дитячої казки завжди є якась таємниця. Саме таку таємницю щороку діти чекають, та й дорослі, нехай і жартівливо сприймають це, – очікують на «диво», яке щораз повторюється і не набридає. І радість така має бути. Хоча б раз на рік.

Михайло Антонович розповідає, гортаючи листки альбому. Бачу ювілейні сторінки про відзначення його 60, 70, 75-річчя. Фото сценічних образів та персонажів Михайла Безпалька, а також відтворених його вихованцями, яких він навчає у Тернопільському музичному училищі імені Соломії Крушельницької. А ще – подяки від шкільних, дитячих колективів, батьків, родин, яким актор подарував радість новорічного свята. Розглядаю і «найсвіжішу» нагороду. Це – диплом про те, що ім’я Михайла Безпалька занесено у Національний реєстр рекордів України за найбільшу кількість проведених Нових років в образі Діда Мороза.

– Михайле Антоновичу, які ж новорічні побажання від найстарішого Діда Мороза України?

– На зламі старого і Нового року, на жаль, живемо у тривозі. Бо зримо відчуваємо, зрештою, – бачимо, що у нас, у наших дітей, хочуть забрати радість, спокій і мир у душі. Нас розхитують, намагаються вивести з рівноваги, посіяти у наші душі біль, страх, зневіру, злобу, черствість. Тож хотів би побажати усім – не піддатися цьому всьому. Хоча Дід Мороз – персонаж зимовий, я разом із ним бажаю, щоб у Новому році потреба і очікування весни злилася у наших душах із потребою та приходом миру і спільної радості у кожній українські домівці.

Укрінформ