Інформаційний простір Тернопілля

У Цивільному житті кременчанин Микола Микуцький — селекціонер-картопляр. Нині старший лейтенант Микуцький — командир взводу управління третьої батареї. Пропоновані замальовку і вірш написав там, у зоні АТО, у блокноті з відривними листками. І — на коліні. Письмового стола в землянці нема, а сказати людям є що… До редакції Вільного життя пан Микола приніс написане, коли перебував у короткочасній відпустці.

У місцевості, де рідко буває телефонна мережа, по-особливому сприймаєш телефонні дзвінки. Я спочатку не зрозумів, чому затремтіла кишеня в бушлаті, де лежала старенька Nокіа. Скидаю рукавиці, швидким рухом дістаю телефон.

— Слухаю.

— Алло, алло, це Ридік, — пролунав знайомий голос.

Його справжнє ім’я не Ридік, але в нашому середовищі метричні дані не цікавили нікого і, як мені здається, він і сам не пам’ятав свого імені. Ридік — то й Ридік. Нічим не гірше, ніж наші: Капішон, Сірий, Гершун…

— Алло, алло! Старий, не зникай, ніяк не можу тебе набрати. Давно не бачились, то хоч перекинемося кількома словами. Кажуть, тебе «загребли». А я встиг «відскочити» — поїхав у Москву на роботу. Мої вдома кажуть, що повісток назбиралося і що голова сільради приходив. Ага, знайди мене…

Я прикрив мобільний, боячись, щоб, крім мене, Ридіка ніхто не почув. Ніхто прислухатися і не збирався. Кожен був зайнятий своїми справами: Андрій чергував на рації, Тарас із Василем зайнялися дровами, два Романи чаклували на кухні над нехитрим солдатським обідом, Миша забився в куток землянки, переглядаючи мультик у планшеті, Ігор у котрий раз чистить автомат, а Сашко Вигорій бігає від одного до іншого, доводячи переваги коліматора. Тут не прийнято прислухатися до чужих розмов телефоном.

«Загребли» — ну й вибрав Ридік слово. Цим хлопцям воно вочевидь не підходить. Я навіть сказав би, що це слово їх образило б. Хоча з вигляду прості хлопці, без надмірного патріотизму та особистих амбіцій. Але є в них щось таке, чого я не зустрічав у своєму середовищі. Хоча в кожного своя історія призову.

“Мене забрали прямо з пасовиська”, — розповідає маленький, худенький Тарас Долинюк. Уже на перші його слова зібралася купка слухачів, бо всі знають веселу Тарасову вдачу, і він продовжував:

– Привели мене на медкомісію, обійшли всіх дохтурів за якихось півгодини. Скрізь — «здоров». Головний написав «годен», десант. Мати Василева! Який десант, коли мене можна кантором зважити.

Привели на склад. Подивившись на мене, начальник складу похитав головою: «Дівчата, підберіть на цього парубка щось нестандартне». Довго дівчата щось там шукали. Принесли. Я одягнув. Мати Василева! «Дівчата, — прошу, — дайте хоча б третій зріст». «Хлопче, — відказують. Десантників третього зросту немає».
Останні Тарасові слова потонули в дружньому реготі хлопців.

— Старий, — продовжував Ридік, — я вдома ненадовго. Тож хочу відтягнутися по повній. Учора з пацанами обійшли півміста. Почали з «2000». Далі зайшли в «Соколя», потім в «Айвенго», ну а закінчили в «Кремені». Правда, до «Кременя» дійшли не всі. Капішона по дорозі загубили. Прикинь, пацану 23 роки, а такий слабак.

Я мимоволі згадав учорашню артилерійську дуель. Є такий вид тактичного бою. Ворожі «гради», користуючись своєю дальністю стрільби, кілька діб спокійно розстрілювали наші позиції. Ми із і своїх «саушок» їх не дістаємо. Вихід один: якомога ближче, минаючи і своїх, і чужих, підійти до сепарських «градів». Підійшли, навелися, чекаємо. І при перших залпах ворожої машини відкриваємо вогонь. Але і там воюють не хлопчики. Інший артпідрозділ нас вирахував. Перші снаряди впали за 200 метрів від самоходок,

— Комбат, — почули по рації, по нас ведеться пристрілка.

— Згорнутись! Покинути вогневу позицію! — командує комбат.

Злагоджені екіпажі привели машини в похідне положення за декілька секунд. Заревли двигуни, самоходки рвонули з місця.

— Комбат, у другого проблема. Не працює правий фракціон, не можу повернути! — чуємо голос механіка Віті.

— Спокійно, Вітю! — це вже в ефірі командир першого розрахунку Володя Шостацький. — Відпусти обидва важелі до упору вперед. А тепер пробуй правий. Працює? Поїхали!

— Нічого не бачу, — знову чуємо другого механіка.

— Вітю, я перед тобою, їдь на звук, не бійся, не покину.

Машини набрали хід і в суцільній луганській темряві вийшли з-під обстрілу. А Вові теж 23 роки, і Віті, механіку, 23, а комбату 24.

— Алло, — Ридік продовжував «грузити» мене якимись далекими й дріб’язковими проблемами.

Але я вже його не чув. Відкрив кришку мобільника, вийняв акумулятор. Мережа відсутня. Назавжди.

Але я – на війні

Бійцям 3-ї батареї 80 ї бригади присвячую

Вірний друг АКС
Тягнуть стомлені плечі,
Дві лимонки в розгрузці,
Кулемет на броні…
Що це? Сон на дивані надвечір?
НІ! Це я — на війні.

Перший білий сніжок
Залітає в землянку.
Чому ж я не радію
Красуні-зимі?
Все в природі іде
По своєму порядку,
Тільки я — на війні.

Вже різдвяним вогнем
Засіяла хатина,
І вечірня зоря
Мерехтить у вікні.
За святковим столом
Вся зібралась родина,
Лише я — на війні.

Стають довгі, як вічність,
Зимовії ночі,
Й хуртовина співає
Мінорні пісні.
Подививсь би на мить
В твої стомлені очі,
Але я — на війні.

Старший лейтенант Микола МИКУЦЬКИЙ.
Землянка біля Трьохізбенки на Луганщині,
13.12.2014 р.