Інформаційний простір Тернопілля

Те, що коїться нині на Донбасі, можна назвати якоюсь незрозумілою війною або війною парадоксів. Хоча, можливо, вона незрозуміла лише нам, простим смертним, а для “верхівки” це хитромудрий план із відмивання грошей та збереження влади. І байдуже, що ціною тисяч людських життів…

Інакше як пояснити, що на своїй Богом даній землі ми зовсім не почуфваємо себе господарями? Мимоволі складається враження, що це ми прийшли на російську територію, а не росіяни до нас, пише Нова Тернопільська газета.

Хтось втрачає на війні життя, здоров’я, калічить психіку, а хтось наживається…Тож яка вона, війна без прикрас? Ми попросили бійців, не називаючи із зрозумілих причин своїх імен та прізвищ, розповісти правду.

«Что ты забыл на моей земле?»

– Думаю, що “на верхах” вже всі про все домовилися, а ми просто гарматне м’ясо, – каже боєць “Айдару” Андрій. – Кому це вигідно? Думаю, як нашій владі, так і росіянам. Це надто великі гроші… Скажімо, один постріл із системи залпового вогню коштує 10 тисяч доларів, а їх же ніхто не рахує, так?..

Це в тилу чекають, коли закінчиться війна, а ми чекаємо, коли вона розпочнеться, коли нам дадуть дозвіл відстрілюватися. Сподіваємося, що активні бойові дії розпочнуться навесні, коли зазеленіють лісосмуги. Взимку дуже важко воювати – ніде заховатися. Але, бачу, вже тепер готують багато диверсійних груп…

До нашого батальйону прийшло дуже багато молодих хлопців, справжніх патріотів, які горять ідеєю, але вони не мають достатнього досвіду. При перших бойових діях вони – найперші потенційні жертви, шкода їх… Щодо масових пиятик, що, розповідають, є в деяких батальйонах, то можу відверто сказати: у нас такого нема, всі – як на голках, чекають наступу… Щоправда, був один випадок, коли один із побратимів на три тижні пішов у запій… Але після того, що він пережив, це й не дивно.

Пригадуєте, як влітку наших “айдарівців” розстріляли? То він ходив до бойовиків домовлятися, щоб віддали тіла. Чеченець приклав йому ніж до горла і зашипів: “Что ты забыл на моей земле?!” Наш побратим навіть не зміг йому заперечити, бо знав: якщо не змовчить, йому тіл не віддадуть, і ще питання, чи й сам живим лишиться… Отож після того, як запакував у 28 мішків 49 трупів, до батальйону повернувся сам не свій. Двоє хлопців, які йому допомагали, якось легше це пережили, а він запив… Ми просили, щоб його комісували, але ніхто з командування цього не зробив. Його відправили у відпустку, здається, трохи відійшов, але він уже не такий, яким ми його знали…

За словами Андрія, найбільше сепаратисти ненавидять добровольців. Не дай, Боже, добровольцеві потрапити у полон – з них найбільше знущаються. Їх російська пропаганда називає “карателями”, які, мовляв, прийшли вбивати мирних мешканців Донбасу. А якщо побачать на тілі татуювання з українською символікою, можуть зі шкірою зрізати. Бувало, що й без вух залишалися… Усе залежить від того, до кого потрапиш у полон: якщо до російських військових – вважай, що тобі пощастило, маєш шанс, що тебе обміняють, а якщо до бандюків – то найгірше…

Найдорожче платять за «правосєків»…

Сестра одного з наших “кіборгів” переконана, що війна нашій владі не менше вигідна, аніж Путіну, і поки вона вигідна, доти буде тривати. Вона для влади, як відволікаючий маневр від реальної ситуації в країні, щоб нікому було запитати, чому дотепер не розслідувано, хто вбив наших героїв на Майдані, чому нема жодних реальних реформ, чому корупція й розкрадання такі, що й “янучарам” не снилися?.. І таких “чому” – безліч. А на війну все можна списати.

За словами Аліни, її брат Максим у зоні АТО провів п’ять місяців, тепер приїхав у відпустку лише на три дні. Він – доброволець “Правого сектора”. На початках ще розповідав те, що його дивувало, а тепер більше мовчить.

Дуже багато серед наших запроданців. Є на війні і свої “розцінки”. За кожного вбитого нашого бійця чи командира є своя “такса”… Навіть відрізане вухо має свою ціну. Чим вищий ранг, тим дорожче. За одну серйозну особу сепаратисти можуть заробити не одну тисячу доларів. “Правий сектор” – найдорожчий, за них платять найбільше…

А ще невтямки, як нашим бійцям воювати? От, скажімо, якщо москалі починають обстрілювати, то треба спочатку повідомити про це в центральний офіс АТО, а звідти – в ОБСЄ. Після цього представники ОБСЄ повинні приїхати на місце обстрілу і зафіксувати. Але це дуже багато часу займає. Відтак, якби бійці “Правого сектора”, які не підпорядковуються головному командуванню, не відповідали, уже б давно там всіх перебили…

«Коли п’яні засинають, ховаємо їхні патрони і гранати…»

– Я десять місяців не бачив сина, а йому нещодавно виповнився рочок. Усе пропустив – як він уперше заговорив, як почав ходити… Дитина не впізнає рідного батька. Сумно.. ,– з болем у голосі розповідає боєць Павло, який уже більше півроку захищає рідну землю від російських окупантів на Сході.

Павло зізнається, що у їхньому батальйоні, крім проблем із забезпеченням зброєю, військовою технікою та іншим спорядженням, є багато такого, що може шокувати пересічну людину. Бійці воюють по півроку без ротації, тому психологічно не витримують – починають пиячити. Командування не забороняє та й само не нехтує оковитою, а від того й безлад, безвідповідальність. Риба ж, як відомо, гниє з голови.

– Перш за все це помилка військкоматів, адже, коли почалася мобілізація, то призвали офіцерів, яких свого часу звільнили з армії за пияцтво, – ділиться враженнями Павло. – У військкоматах з тими, кого мобілізовують, мали б працювати психологи, щоб визначити схильність до алкоголю. Ми вже навчені гірким досвідом, бо було й таке, що п’яні бійці “гралися з вогнем”, недбало поводячись зі зброєю. Нині, коли хтось напивається, витягуємо з його зброї набої, ховаємо гранати, а коли протверезіє – все повертаємо.

Командування на такі п’яні бешкети уваги не звертає. Таке враження, що всім байдуже. Та що казати, якщо дехто із командування прийшов на війну з корисливих мотивів. Раніше ми стояли на одному з блокпостів і нашим завданням було пропускати вантажівки з товарами. Водії-далекобійники відразу діставали 200 грн. і давали нам як хабар. А коли ми дивувалися, не розуміючи, що й до чого, пояснювали, що такі “тарифи” встановили вояки, які перед нами були. От і виходить, що одні йдуть захищати рідну землю від ворога, а інші – бухати і заробляти…

Павло не приховує, що однією з проблем також є те, що на службу призвали офіцерів, у яких за плечима лише воєнні кафедри в університетах. Траплялося, що бійці навіть вчили таких новоспечених офіцерів збирати-розбирати зброю, а вони ж мають вести підлеглих за собою у бій…

– Коли скласти все докупи, то виходить, що нікому до нас нема діла. Як не гірко, але це правда, – визнає боєць. – Ми вже давно розчарувалися у нашій керівній верхівці і стоїмо тут лише заради своїх рідних, близьких і людей, які нас підтримують і забезпечують усім необхідним. Тим чинушам, перед якими бійці змушені принижуватися, доводячи, що вони справді воювали, має бути соромно. А що казати про тих, хто повертається з фронту без рук-без ніг – хто їм допоможе? Хто їх підтримає? Вони автоматично стають нікому не потрібні, крім своїх рідних. І тоді молоді хлопці топлять горе в чарці, вчиняють самогубства. Ми тут, на війні, не мали б хвилюватися про те, що діється в тилу, а виходить навпаки…

…У війни насправді багато облич. Когось примусово забирають до війська, хтось іде туди з патріотичних переконань, хтось прагне наживи, хтось тікає від надокучливої дружини, а дехто навіть змушений приховувати реальний стан здоров’я від медкомісії, щоб тільки його взяли, бо він втратив роботу і не має чим платити за кредит. Сумно, але таким є справжнє обличчя війни…