Боєць з Тернопільщини повернувся з Дебальцівського пекла
Сержант Євген Гумен із Дружби Теребовлянського району служить старшим радіотелефоністом розвідроти 44-ї Тернопільської окремої артилерійської дивізії з початку вересня 2014 року.
Євгенові ніколи не думалося, та не тільки йому, що в ІІІ тисячолітті люди почнуть убивати один одного, що почнеться справжня війна, що він у свої 45 років стане на захист Вітчизни, залишивши вдома кохану дружину та дітей.
Спершу був навчальний полігон, потім – бойове злагодження у м.Черкаськ Дніпропетровської області, а далі – східний фронт в Артемівському районі, за 16 км від Дебальцевого. Важко згадувати пережите, яке наш мужній земляк пам’ятає все до дрібниць …
…Початок листопада 2014 року. Колона українських військових рухалася дорогою на Артемівськ, і тут несподівано почали лупити ворожі «Гради» й інша артилерія. Таким чином кожному новобранцю з маршу, як кажуть, довелося «йти перший раз у перший клас», в перший клас війни зі всіма її жахіттями й беззаконням.
«Того разу обійшлося, – розповідає солдат, – не було втрат і поранених майже не було. Обставини склалися так, що колона через поломку однієї із машин на деякий час змушена була призупинитися. Шквал ворожої артилерії й реактивно-ракетних установок попав точно на те місце попереду, на якому мала б бути вже колона. Із 100-відсотковою впевненістю можна сказати – нас здали і то хтось зі своїх, адже, ні ворожі платні коригувальники, ні тим більше візуальна ворожа розвідка такого не змогли б зробити швидко і точно».
Від підрозділу, де служить Євген, багато чого залежить для інших підрозділів, для дивізії в цілому. Найголовніше з того – точна розвідка всіма доступними засобами й доведення цих даних до кожного артилерійського розрахунку. А тоді вже проходять артилерійські дуелі, під час яких необхідно постійно швидко змінювати місце дислокації, щоб не вистежила ворожа розвідка.
Останнім часом сепаратистсько-російські війська значно активізувалися, й у відповідь наша оборона теж. Деколи нашим артилеристам на добу бракує й по два «Урали», завантажених вщент снарядами. Євген неодноразово підкреслював під час бесіди, що його соратники по зброї жодного ще разу не стріляли і ніколи не робитимуть того по населених пунктах, де часто ховається артилерія бойовиків. Їх «б’ють» переважно на підходах, на маршах, в полях.
Також солдат розповів, що власне сепаратистів вже мало залишилося, більше воюють різні найманці, найбільше – росіяни. От останні під час боїв перших пускають донецьких сепаратистів, а потім вже самі йдуть.
Євгену раніше доводилося захищати Горлівку, інші населені пункти, а згодом і Дебальцеве. «Боєприпасів і техніки, на щастя, тепер не бракує, – каже воїн, – і ми їх використовуємо в повній мірі в боротьбі з ворогом».
«Серед бойовиків, – веде далі Євген, – є багато вояків інших національностей, окрім росіян, наприклад, чеченців. Одного разу нашою розвідкою була перехоплена телефонна розмова. Мама одного нашого бійця телефонувала синові на мобільний. На дзвінок відповів чужий голос із особливим акцентом: «Ето я, а нє твой син. Єму я щас буду галава атрєзать…». Мабуть, той солдат попав у полон і так загинув. Неможливо уявити, що відчувала тоді його мама, якщо навіть те все могло бути тільки бравадою. І як ще земля носить таку погань?..
Ось і зараз, після цих других перемовин у Мінську, ніхто вже давно не вірить Путіну, й ніхто не захистить нашу Україну, окрім нас самих! Так, ні Європа з Америкою, лише ми самі! Прикро чути, особливо про ті пункти угоди, де йдеться про амністію нелюдам. То вони що, будуть нам голови відрізувати, всіляко по-звірячому знущатися над полоненими, а ми їх милувати, прощати, амністувати за те?».
…Євген Гумен зараз перебуває у короткотерміновій відпустці, зустрічається зі школярами, ділиться споминами про пережите і вірить, що мир таки запанує на нашій неньці-Україні.
Віктор Аверкієв
Фото автора.
Джерело: районна газета «Воля»