Інформаційний простір Тернопілля

40-річного Михайла Ярему призвали до лав української армії в травні 2014 року, а у травні 2015 він був демобілізований. Вдома його весь цей час із нетерпінням чекали  дружина і 15-річна донька, мама, тато і брат, батьки і вся родина дружини, а також багато-багато друзів.

«Почастішали випадки, коли залишали поранених на полі бою»

«Після півторамісячного навчання на Яворівському полігоні Львівської області, – розповідає Номер один Михайло Ярема, – я одразу в складі 24-ої окремої механізованої Залізної бригади потрапив у зону АТО в м. Крива Лука Луганської області. Служив командиром БМП у званні молодшого сержанта за спеціальністю оператор-навідник.

На початку служби було дуже важко… Та й кому легко відразу звикнути до війни? Армія погано забезпечена військовою амуніцією, індивідуальними засобами захисту та продуктами. Потрібно було опановувати сучасне ведення бою на ходу, в реальних боях. Військовою формою, касками, бронежилетами, взуттям, приладами нічного бачення, тепловізорами, оптикою, тактичними окулярами і рукавицями, маскувальними сітками, медикаментами та багато іншим нас забезпечували теребовлянські й інші волонтери».

Влітку 2014 року українські військові наступали і звільняли наші території.

– Але робити це було дуже тяжко, бо сепаратисти лупили зі всіх видів зброї майже цілодобово. Часто під обстрілами опинялися наші шляхи забезпечення, тому деколи було скрутно навіть з боєприпасами. Все ж настрій у всіх бійців був бойовий, кожен мріяв про те, щоб швидше закінчити цю безглузду війну. Наш військовий підрозділ у ті часи брав участь в загальному наступі, в проривах і зачистках звільнених територій. Якось спочатку між нами була більша згуртованість, козацький дух, міцна взаємовиручка, підтримка, відчувався кожної миті лікоть товариша. Чого вже не можна сказати про пізніший період моєї служби: почастішали випадки, коли залишали поранених на полі бою, кожен ставав ніби сам за себе. Можливо, таке відбувається через те, що прийшло багато нових людей, які не хотіли йти воювати, можливо, й з інших причин, та все ж були такі випадки, зізнається молодший сержант.

Михайло розповідає, що наступи сепаратисти починали переважно вночі, а вдень били артилерією по українських позиціях і мирних мешканцях. Особливо дошкуляли диверсійні групи, добре озброєні і вишколені. А під час мінометних обстрілів рятували БМП, які солдати дообладнали додатковим захистом у вигляді металево-арматурних щитів. Траплялося, що хтось не встигав заскочити під машину, тоді й отримував осколочні поранення різної важкості. Так, саме під машину, досвід навчив, що всередині, як кажуть самі вояки, – то гріб. І переміщалися переважно на броні, всередині був лише механік-водій. Із Михайлом служив його земляк Ярослав з Тернополя, вони разом і демобілізувалися. Їх Бог милував – зі всіх перипетій війни вони вийшли неушкодженими, зараз підтримують контакт за допомогою мобільного зв’язку.

У роті Михайла на початку його служби було 140 чоловік, з них 80 солдатів не отримали значних ушкоджень, хоч були і вбиті, і важко поранені. З техніки рота мала 12 БМП, один БТР і вантажівку «Урал». З машинами також було більш-менш усе гаразд, мало псувалися, правда, зазнавали ушкоджень від осколків важкої ворожої артилерії.

Теребовлянець двічі вирвався з оточення

Добре Михайло відкликається про своїх безпосередніх керівників –  командира роти й комбата. Каже, що це справжні чоловіки. А от на вище командування нарікає, бо від них надходили непрофесійні накази або й взагалі таких не було у потрібну тривожну, а то й безвихідну мить.

Так, саме від їх бездарних розпоряджень невчасно надходили боєприпаси, а під Іловайськом вони взагалі мовчали або казали триматися за повітря. Михайлові довелося побувати у тому пеклі разом зі своїми бойовими побратимами на БМП. Тоді їм вдалося вибрати правильний напрямок для відходу і не потрапити у полон, як багато інших воякв. У суцільному гулі від розривів снарядів Михайлові на мить пригадалися слова віршів зі школи про дим і полум’я, а поряд дзижчали і свистіли кулі. Усе це стукало по броні, відбивалася й кудись далі летіло. Із його команди, каже солдат, – не всім того разу пощастило двох тяжко поранило, одного контузило.

Побував Михайло і ще раз в оточенні, то було в Луганському аеропорту. Дякувати Богу, тоді прийшли на виручку хлопці із 80-ї бригади і майже всім вдалося вночі вийти з оточення.

«У нашій машині в той час було четверо чоловік. Я через тепловізор розглядав на броні обстановку і віддавав накази механіку Тарасу, куди і з якою швидкістю рухатися. Наша 75-міліметрова гармата в той час могла повертатися лише на 30 градусів, тому вся надія була на Тараса. Деколи йому доводилось зупинятися на повній швидкості, це 80-90 км/год, і розвертатися гусеницями на місці, маневреність машини таке дозволяла. Потім гатили з гармати осколочними та бронебійними снарядами по сепаратистській техніці та піхоті. Не раз їм вдавалося виринати з темряви майже впритул, тоді били з АК та кулемета ККС-72. Використали майже весь боєкомплект – 40 снарядів та й з 3-х тисяч патронів до автоматів і кулемета мало що залишилося. Наш екіпаж вийшов того разу таки без втрат і ушкоджень», – пригадує Михайло Ярема.

Та дружина Михайла розповіла, що він тоді добряче був потовчений-обдертий та й документи втратив, їх доводилося тривалий час відновлювати.

На запитання «Як стало служити з настанням перемир’я?», Михайло відповів: «Як такого миру ми не відчули жодного дня, ніхто із сепаратистсько-російських бандитів і не думав припиняти війну. Ось тільки нам не дозволялося йти вже у наступ, можна було лише відповідати на найбільш небезпечні виступи ворогів. Фактично перемир’я було і є тільки на папері та ще хіба по телевізору, а реально далі йде війна і продовжують гинути люди – як військові, так і мирні. Сепаратисти не відвели заборонену тяжку техніку, просто її поховали від спостерігачів ОБСЄ і весь час отримують підкріплення з Росії».

Під кінець своєї служби Михайло потрапив до шпиталю в м. Мукачеве, що на Закарпатті, із хворобами внутрішніх органів. Як він каже, напевно, від постійних перевантажень, їх має більша частина вояків. Після цього його перевели у 128 гірсько-піхотну бригаду, де служать багато теребовлянців, і свою війну він закінчував у складі цієї частини в Мукачевому.

Друга половинка Михайла, пані Галина, зауважила, що дуже важко бути дружиною солдата, який воює. Найстрашніше було, коли надійшла звістка про Іловайський котел та припинився мобільний зв’язок із чоловіком. Куди тільки вона не зверталася, не телефонувала! І таки знайшлися соратники Михайла, які його бачили вже у частині живим і здоровим, правда, трохи «пом’ятим» війною. «Тяжко бути дружиною солдата, тяжко, серце ніби навпіл розривалося, хотілося линути до нього… Будь вона  неладна та клята війна!» – каже пані Галина.

Михайло бажає воїнам української армії, які продовжують воювати,  щоб вони були всі разом, дружно захищали Вітчизну й вірили у перемогу!

На фото: Михайло після демобілізації з дружиною Галиною в рідному місті біля пам’ятника героям Небесної сотні.