«Ви не бачили війни…» – бійці-сироти з Тернопільщини
Недарма люди похилого віку, покоління яких майже відійшло в інший світ, колись своїм дітям казали, що ті не знають війни. Це не було докором, і тим паче антимирним закликом. То були нотки досвіду, нам, тоді, незнаного…
«Ви не знаєте, що таке війна» – сміло може заявити кожен воїн зони АТО у вічі будь-якому українцеві, що там не був. Хоча й ми тут, у мирній обстановці, болісно слідкуємо за подіями там, молимося за мир, ліпимо вареники чи збираємо грошову допомогу, співчуваємо-вболіваємо-обурюємося, дозволяємо щирій сльозі скотитися у скорботі за доблесних – ми справді не відаємо що таке війна.
«Ви не знаєте, що таке війна!» – почула якось у своїй слухавці в ході розмови якась учителька. Згодом ця вчителька пригадає той докірливо-співчутливий тон свого колишнього вихованця, натрапивши на інформацію про загибель добровольця. Благо, звістка виявилася неправдивою, Діма Хлєбніков зостався живим, а ось зміст і тон розмови з хлопцем не покидали думок учительки.
Діти. Горстка, юрба… Цілий навчальний заклад «державних» дітей. Їх до Коропецького сиротинця протягом декількох десятиліть привозили з усіх-усюд тодішнього Радянського Союзу. Зрідка появляючись за межами «свого дому» – інтернату – у центрі селища, ці діти, однаково одягнуті, викликали у мене, також тоді дитини, якийсь острах, але й допитливість. В час Української держави, допоки інтернат мав статус сиротинця, діти з’їжджалися сюди з усіх куточків Тернопілля. Їх, не простих у проявах, часто-густо вкрай обділених любов’ю, співчуттям, довірою – «державні батьки» – педагоги, у «державній домівці» плекали, вирощували, вчили бути потрібними та повсякчас давали їм нагоду почувати себе такими. І тому тепер, вчителів та вихователів так хвилюють і прикрі, і радісні звістки від та про своїх вихованців.
Коропецький інтернат тепер функціонує як ліцей, колишні діти-сироти пізнали свої стежки, віднайшли своє місце у житті. Багато хто з хлопців обрав шлях боротьби, звання воїна. Ось декілька імен людей, котрі мають право на докір «ви не знаєте, що таке війна…»
Діма Хлєбніков зростав у інтернаті протягом навчання у 6-9 класах. Був примітним своїм бунтівним, незгідливим характером. Підрісши, він не припиняв пошуку можливостей реалізувати свою войовничість. Він один з тих, які першими зголосилися добровольцями у АТО. На війні убивають. «Я готовий кулі приймати, як і випускати їх в ціль» – ще одна фраза у телефонній розмові бійця.
Робак Руслан. Ув інтернаті згадують цього хлопця з усміхом: йому притаманно було хапати до рук усе, що чіпати не слід було. Тому виникали усілякі неприємні, а іноді і кумедні ситуації. Але хлопець, водночас, був дуже чутливим, щирим, комунікабельним. Господь влаштував обставини його життя таким чином, що, почувши Слово Боже, увірував, і Слово це для нього тепер опора і зброя. Його прізвисько у артилерійському батальйоні – Капелан.
Ваніфатьєв Василь – колись учень з винятковими розумовими здібностями та креативністю. Такий собі емоційний авантюрист. Один з перших серед поранених на Майдані, а згодом й у АТО. Тепер, на скільки нам відомо, є активним волонтером.
Ще є Савчинський Микола, Гупенталь Сергій, інші молоді українці, вихідці з Коропецького сиротинця, здібні, цікаві, не прості учні тоді. Тепер – на стражі нашого миру.
Ставши ліцеєм спортивно-військового напрямку, Коропецький інтернат продовжує випускати із своїх лав та стін сильних, добросовісних, щирих молодих українців. Патріотів. Шість випусків ліцеїстів, десятки з них – у профільних військових вишах України, у війську, в зоні АТО.
Один з перших ліцеїстів, хто вразив своїх товаришів, колишніх наставників та коропчан – Тарас Андрущак. Будучи допитливим, жвавим учнем, спортсменом, а згодом талановитим футбольним арбітром серед юніорів у Тернопільській області, цей юнак, ще у час мирної України зголошується до війська. Не просто, неоднозначно було тоді військовим. У нього за плечима – участь в боях, поранення ноги. Вітаючись на вулиці з цим молодим патріотом, щось незбагненне, мабуть непізнаний мною досвід пекла війни, вловлюєш у його очах.
Вони – воїни, борці там, на війні, здійснюють великі, гідні українця справи. Ми ж тут, на місцях, з честю та совістю намагаємося виконувати призначене нам: навчаємо, самі навчаємося чогось у своїх учнів, звикаємо до них. За якийсь час, дивуємося, що війна таки змінює людей.
А що ж ліцей? Точиться життя профільного навчального закладу. Днями відбудеться вступ «новобранців». Варто згадати здобутки ліцею бодай за останній навчальний рік. Адже у нас – профільний військовий заклад. Будні і свята це показують і підтверджують.
Навчальні та спортивні здобутки. Призові місця у олімпіадах, перемога у змаганнях з волейболу, футзалу, легкої атлетики на рівнях як району так і області. Оркестр духових інструментів – учасник фестивалю духової музики «Бучацькі фанфари». У військово-патріотичній грі «Сокіл» наша команда здобула перше місце з виду «Смуга перешкод», третє місце з виду «Розбирання автомату». Ліцеїсти стали учасниками військово-патріотичного вишколу обласного рівня «Школа української звитяги».
Щороку, згідно навчальних планів, десятикласники, після пішого переходу 25 кіломеирів, протягом п’яти діб перебувають на навчально-польових зборах на базі оздоровчого комплексу «Лісовий» у Скоморохах, Бучацького району.
Про життя ліцей-інтернату можна більше довідатися із сайту, за адресою int.kor.ucor.ua
Роксолана Задороржна